Блог адресований всім тим, хто цікавиться розвитком регіональної історії. В ньому висвітлюються матеріали районних історико - краєзнавчих конференцій та фрагменти кращих учнівських досліджень.

пʼятниця, 4 квітня 2014 р.

Культура ХХ століття рідного краю



Сінельник Людмила                    
учениця гуртка                                        
«Літературно-мистецьке  краєзнавство» МБДЮТ


З Маловисківським районом пов'язане життя багатьох видатних людей які внесли вагомий внесок в розвиток культури Маловисківщини. В цій роботі ми намагаємось звернути увагу на те, що «сини нашої землі» робили все, щоб ми не залишились на узбіччі культурного розвитку. Для теми нашої роботи ми виділили період ХХ ст. На протязі якого спостерігався «бум» культурного розвитку. Нам було досить важко виділити когось над відомого, бо тому що велика кількість культурних діячів, які проживали, творили або їхній життєвий шлях проходив через Малу Виску, відома далеко за межами України – і тому вибір був нелегким.
У Малій Висці народився народний художник СРСР П.П.Оссовський.  Петро Павлович неодноразово відвідував рідне місто. Своїми неперевершеними полотнами художник збагатив міську картинну галерею м. Кіровограда. На даний час П.П.Оссовський проживає в Москві. Своєю творчістю Оссовський відкрив нові рубежі в змалюванні всього того, що нас оточує. Цією людиною захоплюються, його картинами любуються, він став прикладом для багатьох «майстрів пензля»,а сам він є сином нашої рідної землі.
Ще є одна людина, яку ми не можемо залишити без уваги. Цією людиною є відомий поет Володимир Якович Бровченко, який є вихованцем Маловисківської ЗОШ № 3. Більше двох десятків літературних збірок – саме з такою кількість його літературних плодів ми маємо змогу ознайомлюватись, але на цьому автор не збирається зупинятись. Наразі В.Я.Бровченко проживає в Києві не на мить не полишаючи пера.

Спогади:
1 червня 1931 року я й народився в хаті материного батька Семена Степановича Чоповського. У тій хаті, що вгрузла в землю по підвіконня. Мама розповідала, що першої літньої ночі на Трійцю, коли вона разом з бабою-повитухою старалася, щоб я з»явився на світ, дід Семен усі лампачі – кирпичини, які вистелились на споришевому подвір’ї, позводив. Нехай сохнуть, бо то на степову зиму наше найголовніше паливо. А коли вранці я гукнув, що вже є, дід побіг до Давида в монопольку, взяв дві зеленкуватих півлітри, покликав братів Івана та Никифора. Разом з моїм батьком Яковом Івановичем випили, правда, співати не стали, аби не порушити мого блаженного спокою. Тільки сказали: «Хай буде здоровий. Ще одна колгоспна душа з’явилася»...

Кажуть, що людина пам’ятає себе після трирічного віку. Може, воно і так. Але чому ж тоді мені впам’ятку такі епізоди, коли ще пуп»Янком був? Перше, що пам’ятаю, це запах солярки і гасу, якого батько щовечора приносив від свого «Фордзона», – «тракторний дух». І чомусь він був мені такий приємний. Коли у мами на руках траплялося бути поблизу того трактора, кільця диму, які випурхували з вихлопної труби, так весело і смачно пахли, що й досі відчуваю ту первозданну радість.
На початку тридцятих мама, тато і я жили в діда Семена та баби Олени поряд із правлінням колгоспу, що розмістилось у хаті розкуркуленого чоловіка. Пам’ятаю (мені тоді було два роки), як через берег прийшов до діда Семена мій дід Іван та й сів на височенькому порозі. То я в діда Семена, який лампічив якісь черевики коло чоботарського верстака, що стояв перед причільним вікном, бігав через усю хату до діда Івана та скакав йому на руки. Це єдина згадка про мого красивого діда Івана, якого 1933 року розкуркулили і погнали на сибірську каторгу, де той велетень духу, господар, трудар і пропав безслідно.
Мабуть, ще меншим був, коли «на таборі» (так називали колгоспне подвір»я з тваринницькими фермами на краю села) одного літнього вечора з якоїсь нагоди влаштували гуляння з духовим оркестром. Ясне діло, таке нечасто бувало. То батько пішов туди, а мама й собі – за ним. Та перед тим приспала мене на печі, попросивши тітку Маньку – дружину діда Івана, старшого брата баби Олени, щоб замість неї лягла коло дитини. Але мене не проведеш. Проснувся, в темноті полапав обличчя: не мама! І – ґвалт. Понесла мене тітка Манька «на табір». І добре, що понесла: уперше я побачив багато веселих людей, почув дивну музику. Мама, молода і красива, танцювала, як і інші люди. Підбігла до нас, взяла мене на руки. І я був на сьомому небі від щастя. А батько в цей час, мабуть, танцював з іншими жінками, до яких завжди був ласий. Зрозуміло, в цьому я переконався дещо пізніше...
Ніколи не забути, як я перший раз їхав на автомашині, на полуторці. Іван Секмедин – з батьком у кабіні, а мама, тітка Любка і я – в кузові, на соломі. Пізнього літнього вечора вирішили гайнути на Златопіль, що за двадцять кілометрів од Виски, до маминих родичів. Світло фар розтинає темінь, полуторка підскакує на вибоях розбитого шляху. Куряви не видно за нами, бо темно. Летимо в невідомі світи, і зорі підморгують нам угорі. Яка краса! Яке неповторне відчуття польоту, швидкості!

Це було, мабуть, 1935 чи 1936-го року. Дядько Іван шоферував на МТСі, а батько дружив з ним і теж робив там коло тракторів.

Немає коментарів:

Дописати коментар