Блог адресований всім тим, хто цікавиться розвитком регіональної історії. В ньому висвітлюються матеріали районних історико - краєзнавчих конференцій та фрагменти кращих учнівських досліджень.

пʼятниця, 19 грудня 2014 р.

Генерал від кавалерії Олександр Васильович Самсонов (1859 – 1914)

          

                      Члени історико –
                                                      краєзнавчого гуртка
                                Керівник  вчитель історії
                                                  Кушнір Віта Валентинівна

                                             Вступ.


Історія – це пам’ять народу, життя видатних людей, це загадки й таємниці, це мистецтво й література… Без історії не обходиться жоден політик, жодна родина, жодна країна. Успіхи історичної науки дали змогу розширити наші знання про минуле людства, повернути із забуття цілі цивілізації. Згадаймо хоча б археологічні відкриття Едварда Еванса і Генріха Шлімана, які ознайомили людей ХХ ст. з крито-мікенською культурою. Поряд з їхніми іменами на скрижалях людської пам’яті навічно вписані золотими літерами прізвища таких видатних людей ХХ ст., як Альберт Ейнштейн, Норберт Вінер, Володимир Іванович Вернадський, та багато інших. І це також є свідченням того, що ХХ ст. зробило величезний внесок у загальнолюдські досягнення, зокрема в розвиток науки і техніки. Але ХХ ст. багате не тільки на досягнення й тріумфи. Саме у цьому столітті майже буденним явищем стала загибель мільйонів і мільйонів людей. Якщо за попередні сто років від війн загинуло 6 млн., то лише у першій половині ХХ ст. світові війни відібрали життя у 56 млн. чоловік, не кажучи вже про десятки мільйонів тих, хто був скалічений і на все життя залишився інвалідом. Лише в концтаборах під час останньої світової війни було замордовано 11 млн. чоловік. А скільки людей, які перенесли на собі тягар війни, передчасно померли, або втратили здоров’я.
   По різному  складаються людські долі. Одні – короткі, але яскраві, як спалах падаючої зорі. Інші сірі і буденні, довговічні, окрилені працею, надійні. Це долі тих, чиї серця горять любов’ю до людей, чия праця робить навколишній світ чарівним і сповненим високого сенсу. У всі часи існували люди, які були «героями свого часу». Герої – це ті люди, які «породили» певні соціальні події (війни, революції, національно – визвольні рухи), або певні види людської діяльності. Така людина, яку можна назвати героєм похована у родинному склепі Самсонових, що знаходиться поблизу Якимівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Це генерал – майор Олександр Васильович Самсонов, що народився в родині Василя Васильовича та Надії Єгорівни Самсонових, які були землевласниками в Якимівській волості Єлисаветградського повіту.
     Ми, члени історико-краєзнавчого гуртка Якимівської загальноосвітньої школи
 І-ІІІ ступенів для своєї пошукової роботи обрали тему «Генерал від кавалерії Олександр Васильович Самсонов (1859 – 1914)». Актуальність даної тематики в тому що ця людина наш земляк, він перепохований у родинному склепі Самсонових, який знаходиться неподалік від нашого навчального закладу.
Олександр Васильович за своє життя займав багато посад, одна з них – начальник Єлисаветградського кавалерійського училища, він брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., у війні з Японією 1904-1905 рр. та у Першій світовій війні 1914 р. За заслуги у боях з Японією О.В.Самсонов був нагороджений золотою зброєю з написом «За храбрость» та орденами св. Георгія 4-го ступеня, св. Анни 1-го ступеня з мечами, св. Станіслава 1-го ступеня з мечами.
        На початку Першої світової війни Олександр Васильович трагічно загинув, коли частина армії, якою він командував, після здійснення стрімкого наступу в Східній Прусії опинилася в оточенні ворога. В ході Східно – Прусської  операції, відомої як битва під Танненбергом,   2-га армія генерала від кавалерії О.В.Самсонова зазнала поразки в районі Вілленберських лісів. Всупереч поразки дії армії Самсонова зробили суттєвий вплив на загальний хід війни, відтягнувши значні сили німців із західно-європейського на східно-європейський театр воєнних дій, дали можливість союзникам з вересня - жовтня 1914 року здобути перемогу у битві на Марні.
         Була поставлена мета нашого дослідження:  дізнатись детальніше про точне місце народження Самсонова; дослідити територію, на якій можливо провів дитячі та юнацькі роки; вияснити яким був воєначальником; визначити точне місце перепоховання.
       У пошуковій роботі нам дуже багато допомагав старший науковий співробітник Кіровоградського краєзнавчого музею К.В.Шляховий, багато інформації ми почерпнули з Інтернету, а також з розповідей місцевих старожилів. Завдяки нашій наполегливій праці всі учні та вчителі нашої школи знають і пам’ятають історію рідного  краю.

                                         
     Біографічна довідка.
    Олександр Васильович Самсонов народився 2 лютого 1859 року. Його батько, випускник Новгородського графа Аркачева кадетського корпусу, поручик артилерії, власник 300 десядин землі у Верійському повіті Московської губернії та 228 десятин в с. Андріївці Якимівської волості Єлисаветградського  повіту Херсонської губернії, потомствений дворянин Василь Васильович Самсонов був гласним  Єлисаветградського  повітового земства у 1871 – 1874, 1874 – 1877, 1877 – 1880 та дільничим мировим суддею у 1874 -1877 та у 1880 - 1883 роках. Мати Надія Єгорівна Самсонова, володіла 1816 десятинами землі в селі Надєждіному Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії та 816 десятинами – в селі Єгорівці Якимівської волості (тепер – село Нововознесенка Маловисківського району Кіровоградської області). До сьогоднішніх днів на території села Нововознесенка збереглися залишки маєтку Надії Єгорівни. А саме: комора, погріб та парк.
        Документальні свідчення про місце народження О.В.Самсонова поки що не знайдені, але можливі такі три варіанти:
1)          м. Єлисаветград  Херсонської губернії;
2)          с. Єгорівка Єлисаветградського  повіту Якимівської волості, де був родовий маєток матері;
3)          с. Надєждіне Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, де мати також мала маєток.
           Загальну освіту О.В. Самсонов  отримав у Київській Володимирській  військовій гімназії, військову – у Миколаївському кавалерійському училищі (м. Санкт – Петербург), яке закінчив за І-м розрядом у 1877р.
          10 червня 1877 року Олександр Самсонов отримав чин корнета і призначення у 12-й Охтирський гусарський полк. В цей час йшла війна з Туреччиною і в перші ж дні своєї офіцерської служби він прийняв бойове хрещення. Після закінчення російсько-турецької війни 1877 – 1878рр. О.В. Самсонов ще деякий час служив у полку на посаді полкового ад'ютанта, а потім вступив у Миколаївську академію генерального штабу, яку закінчив за І-м розрядом у 1884р. , після чого отримав призначення у Кавказький військовий округ, де служив протягом п'яти років, спочатку на посаді старшого ад'ютанта у штабі 20-ї піхотної дивізії, а потім на такій же посаді у штабі Кавказької гренадерської дивізії.
     В 1889р. О.В. Самсонов був призначений столоначальником у Головне управління козачих військ і пробув на цій посаді трохи більше року, після чого протягом шести років служив у Варшавському військовому окрузі штаб–офіцером, спочатку в штабі округу, а потім при командувачі військами округу генерал-фельдмаршалі Й.В.Гурко.
     25 липня 1896р. О.В. Самсонов отримав призначення очолити Єлисаветградське кавалерійське училище і біля восьми років прослужив його начальником. В той же час він перебував гласним Єлисаветградського повітового земства.
     З самого початку війни з Японією, 15 березня 1904р. генерал-майор Самсонов був призначений начальником Уссурійської кінної бригади, з якою брав участь в боях при Вафангоу 17 травня та 1-2 червня, під Гайджоу 26 червня, під Ташіцяо 10 -11 липня, у Ляояна 17-21 серпня.
      2 вересня 1904р. О.В. Самсонов отримав у командування Сибірську козачу дивізію, з нею брав участь у битвах на р. Шахе  22 вересня – 4 жовтня 1904р. біля с. Сандепу 12-15 січня 1905р. , під Мукденом 6 – 25 лютого 1905р.
     За заслуги в боях О.В.Самсонов був нагороджений золотою зброєю з написом «За храбрость» та орденами св. Георгія 4-го ст., св. Анни 1-го ст. з мечами, св. Станіслава 1-го ст. з мечами.
      Після підписання Портемутського мирного договору, у вересні 1905 р. генерал – майор Самсонов був призначений начальником штабу Варшавського військового округу. На цій посаді він перебував біля півтора року, після чого протягом двох років займав пост наказного отамана Донського козачого війська.
      У 1909 р. О.В.Самсонов був призначений генерал – губернатором Туркестану, командуючим військами Туркестанського військового округу та наказним отаманом Семеріченського козачого війська. На цій посаді застала його Перша Світова війна.
Козачий генерал Олександр Самсонов

                                            Шляховий К.В.
                                                       с.н.с. Кіровоградського
                                                                 обласного краєзнавчого музею

        Наш край протягом століть був пов’язаний з козацтвом, територіально входив до складу козацьких полків, сотень, паланок, був місцем перебування, формування і бойових дій різних підрозділів і з’єднань козацтва. Героїчна минувшина, народні перекази та бойовий дух предків не міг не вплинути на молодецьку вдачу нащадків степового лицарства. Молоді шляхетні люди Херсонщини вважали за честь служити у війську, особливо у кавалерії. Не випадково наші майбутні земляки ставали великими воєначальниками і очолювали козацькі війська нового часу. У цьому ряду можна назвати отамана Бузького козачого війська у 1806–1808 роках князя Миколу Кантакузена (1763-1841), отамана Астраханського козачого війська у 1875 – 1876 роках Володимира Ліндінера (1826-1876), отамана Амурського (1898 – 1900) і Семеріченського (1906–1908) козачих військ Миколу Гродекова (1843 -1913).
     Найвідомішим з козацьких орударів ХХ століття став через жертовну загибель своєї армії у Східній Прусії генерал від кавалерії Олександр Васильович Самсонов (1859 – 1914).  Випускник елітного Миколаївського кавалерійського училища, він розпочав свою офіцерську службу і отримав бойове хрещення під час турецької війни1877-1878 років у лавах славного Охтирського гусарського полку, заснованого ще 1651 року як одного зі слобідських черкаських полків. Зі специфікою козацької служби вперше познайомився у 1889 році, коли був призначений столоначальником мобілізаційної частини Головного управління козачих військ, де прослужив більше року.
      Маючи великий досвід стройової служби і виховної роботи ( 8 років очолював Єлисаветградське кавалерійське училище), з початком японської війни генерал – майор Самсонов подався у діючу армію і отримав під свою команду Уссурійську кінну бригаду. До бригади входили 8-й Сибірський козачий та Приморський драгунський полки, прикордонна сотня, розвідувальна команда та 2-га  Забайкальська козача батарея.
     З першого свого бою під Юдзятунєм (біля Вафангоу) О.В.Самсонов здобув авторитет і відомість як хоробрий генерал і досвідчений кавалерійський командир. Це був один із не багатьох кавалерійських боїв війни 1904 – 1905 років, яка відбувалася в основному у гірській та лісовій місцевості, що не давало оперативного простору для дій кавалерії. Резонанс Юдзатуньського  бою був настільки великим, що тут доцільно привести фрагмент споминів одного з його учасників (осавула 8-го Сибірського козачого полку), запасних, військовим кореспондентом П.М.Красновим.
      « Висадили нас із залізниці, дві сотні, ми йдемо вздовж колії… Невдовзі стали постріли чутні. Наш Самсонов ішов на постріли. Часто так стріляють, мабуть жаркий бій йде. Виходимо ми з-за наступу і бачимо – наша прикордонна сотня і розвідники, а навпроти них маленькі япончики лежать. А в бік нашим кінні заходять, ескадрони три їх було. Лощовина – неширока, але атакувати можна. Подали команду «пикы к бою» і «марш, марш». Японці вишикувалися були, щоб прийняти атаку, але сильно наші насіли, та так почали лущити піками – жахливо дивитися. Один козак пікою вдарив японця у груди, пробив наскрізь, той відхилився назад і піка встромилася коневі у круп. Кінь знавеснів від болі, понісся, козак відпустив піку і приколотий вершник влетів у ряди свого ескадрону, сіючи там паніку.»
      У результаті бою японський ескадрон був повністю знищений. Із загальної сутички вискочило тільки кілька японців. Загинув і командир ескадри майор Танака.
      У своєму донесенні про бій генерал Самсонов відмітив вирішальне значення у сутичці пік і відмінний вишкіл козаків: « … піка зіграла величезну роль – більшість японців була переколота».
     Заслужений професор Академії Генерального штабу, автор ґрунтовних робіт з історії військового мистецтва генерал-майор П.О.Гейсман, коментуючи хід подій перших місяців війни констатував, що після бою 17 травня у Юдзятуня японці почали укріпляти свої позиції і їх наступ був призупинений.
     «Самсонов – це ідеальний кавалерійський начальник», - записав у своєму щоденнику принц Х. де Бурбон, вражений чіткою розпорядливістю і льодяною холоднокровністю генерала в бою.
    Потім був бій під Вафангоу 1-2 червня 1904 року, де нищівним вогнем відзначилася козача батарея Уссурійської кінної бригади, події біля Сеньюченя 25 червня, Гайджоу 26 червня, Дашічао 10 – 11 липня.
     26 червня бригада Самсонова прикривала відхід І-го Сибірського корпусу. Тоді несподівано виникла загроза повного знищення козачої батареї ворожою артилерією, яка непомітно зайняла домінуючу висоту. Генерал вчасно почув небезпеку, миттєво розпорядився батареї зніматися і перейти в інше місце. Тільки козаки виконали його команду як на Ії попереднє місце звалився шквал японської шрапнелі, яка б не залишила там нічого живого. Кореспондент П.М.Краснов таким тоді побачив О.В.Самсонова:
    « Генерал Самсонов знаходився на батареї. Я застав його попереду залізничного будиночка. Він сидів на великому рудому коні й уважно дивився в далечінь у цейсівській бінокль. На ньому був свіжий сіруватий кітель і такий же кашкет; з ошатного одягу не вірилося, що ця людина вже два місяці стоїть над душею японців і не дає їм спокою ні вдень ні вночі. Але коли дивишся на це схудле обличчя, таке темне і загоріле, на втомлені сірі очі, що світяться нервовим блиском, на дуже посивілу бороду, то як у відкритій книзі прочитаєш усю ту масу турбот і хвилювань, які пережила за час війни ця людина. І зрозумієш, що вона багато працює на війні.»
    Бій під Дашічао був головним чином артилерійською перестрілкою. Загін генерала-майора Самсонова (5-й і 8-й Сибірські козачі полки, Приморський драгунський полк, 2-га і 3-тя Забайкальські козачі батареї) знову був в ар’єргарді й прикривав відступ І-го та ІV-го Сибирських корпусів.
   У Ляояльській битві 11-21 серпня О.В.Самсонов командував загоном, який складався з 4-го, 5-го, 7-го,   8-го Сибірських козачих полків і 3-ї Забайкальської козачої батареї. Козаки четверо суток героїчно утримували Яньтайську позицію коли корпуси російської армії відходили до Мукдену.
    За цей подвиг Олександр Васильович був нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеню.
2 вересня він офіційно прийняв командування Сибірською козачою дивізією. У Ахейській битві (22 вересня – 4 жовтня) дивізія була у складі Східного загону генерала Г.К.Штакельберга, який в’язався у важкі й кровопролитні бої з армією Куроки, що окопалася у неприступній гірській позиції. Атаки Сибірської козачої дивізії були безсилі проти добре захищених гірським лабіринтом японців. Зазнавши чисельних і невиправданих втрат, загін за наказним головнокомандувача відступив за річку Шахе.
     Цікавою подією тієї війни був кінний рейд по японським тилам, здійснений загоном генерала-майора П.І.Міщенка (27 грудня 1904 року – 3 січня 1905 року). О.В.Самсонов командував у цьому поході однією з трьох (правою) колон яка складалася з Чернігівського, Ніжинського і Приморського драгунських полків, півсотні 2-го Верхньоудінського козачого полку та 20-ї Оренбурзької  козачої батареї. Набіг не дав значних результатів, але суттєво затривожив японців і спонукав їх прийняти запобіжні дії. У цій операції генералу Самсонову довелося провести нічний бій біля шахтинського заводу Сандакан з метою відбити тіло французького офіцера-спостерігача, який загинув у раптовій сутичці з японцями. Мабуть за цей делікатний (участь представників нейтральних держав у бойових діях могла спричинити міжнародний скандал) і в той же час жертовний (загинуло 3 офіцери, 3 козака і 1 волонтер, 19 козаків отримали поранення, вбито 37 коней) вчинок він отримав орден Почесного легіону – найпрестижнішу нагороду Франції.
    Далі були: невдала наступальна операція біля Сандепу (12 – 15 січня 1905 року); гірка поразка під Мукденом (6-25 лютого) і прикрий Портсмурський мир (23 серпня 1905 року).
      О.В.Самсонов закінчив війну генерал – лейтенантом, був нагороджений золотою зброєю з написом «За храбрость» та бойовими орденами.
   Прослуживши біля півтора року начальником штабу Варшавського військового округу, 3 квітня 1907 року він був призначений військовим наказним отаманом Донського козачого війська і обіймав цю посаду до 17 березня 1909 року. Очолювати найбільше і найменше козаче військо імперії могла тільки людина, яка мала безсумнівний авторитет у козачих колах.
       Наступне призначення О.В.Самсонова  було ще відповідальнішим – 17 березня 1909 року він став генерал – губернатором Туркестану, одночасно обіймаючи посади командувача військами Туркестанського військового округу і наказного отамана Семеріченського козачого війська. Це було найгарячіше місце імперії у прямому і в переносному сенсах. Територія площею майже з третину Європи, прикордонна з Пруссією, Афганістаном та Китаєм, заселена войовничими кочовими племенами! Усе це треба було адмініструвати, захищати, мирити, розвивати.
     Разом з Кавказьким намісником О.В.Самсонов відповідав за азіатські володіння Російської імперії. На початку ХХ століття від військ Кавказького і Туркестанського округів, що межували з Персією, залежав мир і торгівля зі Сходом як важливим ринком російського імпорту та експорту. Консульські та купецькі конвої, окремі пости на комунікаціях Персії забезпечувалися в основному козаками Кубанського, Терського та Семиріченського козачих військ. Вони відряджалися у Персидський Експедиційний корпус, що у мирних 1909 -1914 роках ніс справжню бойову службу, постійно відбиваючи напади розбійницьких угрупувань, з якими не могла справитися слабка персидська армія.
     Цікаво, що цей пост Олександр Васильович прийняв від свого старшого товариша по зброї генерала від артилерії П.І.Міщенка, а той у свою чергу – від єлисаветградця генерала від інфантерії М.І.Гродекова. усі вони були відомими козачими командирами, та ще й земляками – їх об’єднувало українське походження.
     Завантажений чисельними адміністративними турботами, О.В.Самсонов не забував про козачі проблеми – опікувався військовим і господарчим побутом семеріченських козаків, їх бойовими якостями та моральним духом, розробляв військову доктрину на можливому персидському театрі бойових дій, готував і відправляв козачі частини у Персію. Його далекоглядні військово-організаційні та господарчо-цивілізаційні плани обірвала Велика війна, трагічним символом якої він став.
                  Східно - Прусська операція. Трагічна загибель генерала

    О.В. Самсонов трагічно загинув майже на початку Першої світової війни, коли частина армії, якою він командував, після здійснення стрімкого наступу в Східній Пруссії опинилася в катастрофічному оточенні. Довгий час офіційні джерела замовчували справжні причини цієї трагедії, дехто навіть звинувачував особисто командувача армією. Тому виникає необхідність детальніше зупинитись на східно – прусських подіях серпня 1914 року.
     В перші дні війни генерал від кавалерії О.В. Самсонов був поставлений командувачем 2-ї армії Північно – Західного фронту, яку він прийняв на марші, не маючи змоги укомплектувати штаб своїми однодумцями, як це звичайно робилося, вивчити офіцерський склад і зробити необхідні переміщення, відрегулювати величезний організм армії – постачання, зв’язок, транспортування і таке інше, що на мові військових називається налагодженістю. Армії Самсонова було поставлено завдання здійснити прорив у Східну Пруссію, який пізніше отримав назву Східно - Прусської операції 1914 року. У той час Німеччина планувала нанести Франції швидкий нищівний удар, заставити її капітулювати, а потім всіма силами обрушитись на Росію. Наступ у Східній Пруссії в серпні 1914 року був проведений за наполегливим проханням союзників, армії яких в цей час відступали у парижському напрямку і потребували термінової допомоги. Російське командування, намагаючись точно виконувати союзні зобов’язування, поспішало розпочати наступ у Східній  Пруссії і розгорнуло операцію, коли частини армії Самсонова ще не закінчили зосередження. Зв’язок між корпусами 2-ї армії здійснювався посильними і був нерегулярним, штаб не отримував даних авіаційної розвідки. Таким чином успіх справи не був належно забезпеченим.
    Командувач Північно – Західним фронтом, у складі якого були  1-а армія генерала від кавалерії П.К.Ренненкампфа  та 2-а армія генерала від кавалерії О.В. Самсонова, генерал від кавалерії Я.Г. Жилінський інформував Самсонова про начебто енергійне переслідування Ренненкампфом тікаючих німців, в дійсності Ренненкампф після успішних дій виявляв повну пасивність. Самсонов вірно пропонував направити свою армію не на північ, як наказав Жилінський, а на північний захід. Після триденних суперечок з Жилінським, під час яких 2-а армія продовжувала рухатись на північ, а Ренненкамф не діяв, 24 серпня Самсонов нарешті отримав дозвіл розвернути армію на північний захід, але був зобов’язаний направити на північ (на Бішофсбург) правофланговий VІ-й корпус. Це призвело до відриву усього корпусу від головних сил армії і окремої його поразки 26 серпня під  Бішовсбургом, де проти нього діяли 2 німецькі корпуси. В той же час лівофланговий 1-й корпус замість руху уступом за наступаючими центральними частинами армії, наказом верховного головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича, був зупинений біля Сольдау, в наслідок чого лівий фланг теж відірвався від основних сил 2-ї армії і 27 серпня під Сольдау потерпів поразку. Помилки російського командування створили для німців можливість оточити центральні корпуси 2-ї армії (ХІІІ-й і ХV-й корпуси та 2-у піхотну дивізію) і розгромити їх 28 – 30 серпня в районі Вілленберських  лісів. Тільки деяким частинам цих корпусів та оперативному відділу штабу армії вдалося вирватися з оточення, але в процесі виходу вони розбили шість німецьких дивізій.
      О.В. Самсонов, щоб не потрапити в полон, застрелився.  Це звичайно, тільки версія його загибелі, але найвірогідніша з усіх.
       В ході операції російські війська, особливо піхота і артилерія, показали високі бойові якості. Східно – Прусська операція відвернула від Парижа сильні частини німецьких військ і їх наступ був зірваний. Всупереч поразки дії армії Самсонова зробили суттєвий вплив на загальний хід війни, відтягнувши значні сили німців із західно – європейського на східно – європейський театр воєнних дій, дали можливість союзникам здобути перемогу у битві на Марні
Повернення на Батьківщину

   Тривалий час обставини та місце смерті О.В.Самсонова  були невідомі. В тогочасній пресі з’явилися  повідомлення різного характеру, і навіть спомини очевидців про те, як він загинув від розриву артилерійського снаряду. Звичайно, що рідні, і в першу чергу дружина – Катерина Олександрівна, не вірили в його смерть і сподівалися, що він живий. Але в списках полонених, отриманих з офіцерських джерел, Самсонова не було. Першим розшук генерала Самсонова за проханням Катерини Олександрівни розпочав колишній голова Державної думи О.І.Гучков. Він точно визначив місце пошуку біля містечка Гросс-Півніц, але до закінчення свого відрядження не отримав дозволу від німецьких властей на обстеження цієї території ї з цим повернувся у Росію .Можливо німці не довіряли Гучкову, бо він у той час був головою Центрального військово-промислового комітету та членом Особої наради по обороні і між іншим у ворожому тилу міг зібрати секретну інформацію. В той час Катерина Олександрівна Самсонова, як і багато інших шляхетних жінок, була сестрою-жалібницею. Вона працювала в шпиталі Єлисаветградської общини Червоного Хреста і писала листи до різних інстанцій з проханням дозволити їй поїхати у Німеччину на пошуки чоловіка. В решті решт, у серпні 1915 р., вона отримала дозвіл і розпорядження поїхати до Німеччини для огляду таборів військовополонених в якості представника Міжнародного товариства Червоного Хреста. Катерина Олександрівна протягом двох місяців ретельно виконувала місію перевіряючого про дотримання німцями міжнародних угод у відношенні до військовополонених, чим викликала повагу і навіть побоювання німців та безмежну любов російських бранців. Про свою роботу К.О.Самсонова написала детальний компетентний звіт. Після виконання офіційного доручення вона з дозволу німецької влади подалась з Берліну  до містечка Гросс-Півніц, що в Східній Пруссії, в околиці якого за припущенням О.І.Гучкова треба було шукати тіло загиблого генерала.
    Катерина Олександрівна у супроводі німецького офіцера кілька днів опитувала місцевих селян, поки не дізналась, що в кінці літа минулого року в лісі випадково було знайдено російського офіцера. Описати прикмети вбитого селяни не змогли, але пам’ятали, що підкладка мундиру була червоного кольору, тобто генеральська, і порадили звернутися до місцевого мельника, який брав участь у похованні тіла і навіть зняв з нього деякі речі.
   К.О.Самсонова розшукала мельника і той передав їй знятий з тіла, похованого генерала, золотий медальйон, на якому гравійований напис «Помни о насъ». А всередині знаходився груповий портрет – Катерина Олександрівна з дітьми Володимиром і Вірою. Сумнівів більше не залишилось. Вдова генерала негайно найняла людей і разом з мельником пішла до лісу, де після нетривалих пошуків могила була знайдена, останки ексгумовані та покладені у цинкову труну.
    3 листопада труну з тілом О.В.Самсонова у супроводі Катерини Олександрівни в спеціальному вагоні була відправлена з Берліну до Стокгольму, звідти - в Петроград.
   21 листопада 0 15-й годині потяг з вагоном, задрапірованим траурною тканиною, прикрашений ялиновими гірляндами та масою різноманітних вінків, з великим білим восьмикінцевим хрестом на середніх дверях, прибув у Єлисаветград. Його зустрічали 54-а Херсонська піша дружина в повному бойовому спорядженні з своїм духовим оркестром, юнкери та викладачі кавалерійського училища на чолі з начальником генерал-майором В.Г.Лішиним, військовий начальник полковник Владимиров, голова земської управи І.О.Ковальов, міський голова Г.Й.Волохін, поліцмейстер Ф.А.Верішко та багато інших осіб. Рівно о 19-й годині за командою «На караул», під виконання оркестру «Коль Славен…» з вагону винесли масивну труну, покриту срібним глазетом, з вінком білих хризантем від Государині Марії Федорівни на кришці, і поставили на спеціальне підвищення на пероні. У той же час були покладені вінки: від Єлисаветградського земства – великий, з білого матеріалу, у вигляді троянд, перев’язаних георгіївською стрічкою з написом «Герою – защитнику чести и славы Росии»; від Єлисаветградського кавалерійського училища – срібний, у вигляді лаврових і дубових гілок, перевитих георгіївськими стрічками; від міського самоврядування – срібний, у вигляді переплетених гілок, з написом «Доблесному защитнику Родины», від дворян Єлисаветградського повіту – з живих квітів. Священик кавалерійського училища М.Романовський перед панахидою промовив слово, охарактеризував покійного як видатного військового діяча. Потім почалось служіння панахиди з хором кавалерійського училища. Після цього викладач кавалерійського училища, полковник О.Д.Аракін, розповів про самовіддану героїчну діяльність загиблого. О 20-й годині труна під звуки «Коль Славен…» була занесена у вагон, біля якого поставили почесну варту.
     22 листопада о 6-й годині 20 хвилин траурний вагон був причеплений  до вільного від пасажирів потягу, який слідував зі станції Знам'янка через Єлисаветград до станції Плетений Ташлик. Звідти вже кіньми труну з тілом О.В. Самсонова перевезли до родового маєтку в селі Єгорівка. Поховали його у сімейному склепі Самсонових біля церкви святих Іоакіма і Ганни в селі Якимівці, що знаходиться через річку від села Єгорівки.
       Подальша доля останків, генерала від кавалерії О.В. Самсонова ще трагічніша. У роки громадянської війни склеп був пограбований, труни Самсонових (точна кількість похованих невідома, але за розповідями старожилів у склепі було не менше чотирьох трун) поскидали з подіумів і розбили. Пізніше склеп, який ззовні був прикрашений чудовою мармуровою алегоричною скульптурою, був повністю зруйнований і зрівняний з землею. Пізніше на цьому місці  була побудована Якимівська загальноосвітня школа. Після цього пішло забуття на довгі роки. І лише за часів незалежної України родинним склепом Самсонових зацікавився Кіровоградський краєзнавчий музей. Працівник музею К.В.Шляховий   відвідав нашу школу, поспілкувавшись з директором навчального закладу Івановим В.В., вирішили зустрітись із старожилами села, які вказали місце, де колись знаходився сімейний склеп Самсонових. Жителька села
Зайцева В.Ф. згадувала, як вони ще малими дітьми намагалися пролізти через потрійні грати, щоб потрапити до склепу. А в 2002 році почались роботи по встановленню пам’ятного знаку. Його було встановлено на території Якимівської ЗШ. Пам’ятний знак встановили учні школи : Гончарук Андрій, Кушнір Юрій, Іванов Ігор, Єременко Олександр, Івінський Сергій  та Іщенко Анатолій, за що пізніше працівники Кіровоградського музею вручили хлопцям та директору школи пам’ятні листівки з фотографією генерала від кавалерії.

Висновок
         Історичний розвиток – процес мінливий, він як маятник, на кінцевих точках якого з одного боку – відносний спокій, а з другого відцентрове прискорення, тобто стан, у якому ми сьогодні перебуваємо.
         Ми з вами живемо в цікавий час. Переживаємо складний, але (хочеться вірити) перехідний період. І тут важливо не розгубити корисних надбань минулого. Нажаль, останнім часом стає помітним спад інтересу підростаючого покоління до історичної науки. Звинувачувати у цьому учнівську молодь було б не зовсім правильно. Негативні соціальні явища, які протягом багатьох років накопичувались у нашому суспільстві, фальсифікація історичних  подій, відірваність їх оцінки від реального життя, цілковите збайдужіння до пам’яток старовини – все збіднювало історичну думку, обмежувало її вплив на духовне життя особистості.
       Участь у  пошуковій  роботі захопила, згуртувала та зацікавила велике коло учнівської молоді, їхніх батьків та педагогічний колектив Якимівської загальноосвітньої школи. Краєзнавча робота відіграла значну роль у зростанні інтересу  до вивчення історії підростаючого покоління. Адже кожен населений пункт – це частина нашої історії, людської біографії, обізнаність з якою, певною мірою, проливає світло на весь історичний процес. І великою помилкою є те, що наші діти, вивчаючи історію стародавнього світу, середніх віків, новітню, не знають історії свого краю.
     У спогадах довгожителів минуле «оживало», яскраво поставали в уяві картини пережитого, долі, емоції, переживання конкретних людей. 
        Результатами наших досліджень можна вважати те, що ми дослідили життєвий шлях Самсонова, вивчили його біографію, нажаль не взнали точного місця його народження, але визначили точне місце  перепоховання; разом зі співробітником Кіровоградського краєзнавчого музею встановили пам’ятний знак;  побували на місці розташування колишнього маєтку матері Самсонова, зробили фото; опитали місцеве населення; в шкільному краєзнавчому музеї оформили куточок відомого земляка; випустили брошуру «Генерал від кавалерії Олександр Васильович Самсонов (1859 – 1914)».
         В 2004 році  відомий художник Петро Оссовський  привіз портрет Самсонова в село Якимівка, побував біля пам’ятного знаку, зустрівся з місцевими жителями, розповів про свою творчість, учні школи, які радо його зустрічали, розповіли про свою пошукову роботу. Портрет Самсонова Оссовський подарував Кіровоградському обласному художньому музею.
         19 березня 2009 році керівник історико – краєзнавчого гуртка Кушнір В.В. була запрошена на науково – практичну  конференцію, присвячену 150- ти річчю від дня народження О.В. Самсонова, яка відбувалась в Кіровоградському державному педагогічному університеті ім.. В. Винниченка. Вона зустрілась і поспілкувалась з людьми, небайдужими до постаті Самсонова, які досліджують його життєвий шлях і привезла нам багато цікавої інформації та архівних документів.
       28 вересня 2011 року на базі Якимівської загальноосвітньої школи відбулося засідання районної творчої групи вчителів істориків-краєзнавців, в якому і ми, члени історико-краєзнавчого гуртка взяли активну участь і розповіли про свої дослідження.
           В 2012 році оформлені матеріали наших досліджень ми направили до обласної заочної краєзнавчої експедиції «Історія міст і сіл України» за напрямком «Видатні постаті села». 21 листопада 2013 року ми були запрошені на ІV обласну конференцію переможців заочних краєзнавчих експедицій 2011-2012 років.

           На цьому наші дослідження не закінчуються. Адже знання свого краю, села, видатних людей допомагає нам пізнати самих себе.  Варто пам’ятати, що зрілість суспільства, мудрість народу визначається тим, як ми ставимося до своєї історії, пам’яток культури. У постійному спілкуванні з минулим рідного краю формується духовна потреба в бережливому ставленні до нього, глибше осмислюється історична дійсність, відбувається духовне збагачення особистості.

1 коментар:

  1. Віддаю належне копіткій праці дослідників-авторів даного нарису! Лише завдяки такому ставленню до історії формується справжня історична свідомість майбутніх поколінь та відповідальне ставлення до власного майбутнього.

    З дозволу власника сторінки прокоментував Олег Безушенко

    ВідповістиВидалити