Історія села Злинка

Історія села Злинка

Шверненко Сергій                        

учень Злинської ЗШ  І-ІІІ ст. № 1  

Найсвятішими для кожного з нас є слова – Батьківщина, Україна; але Батьківщина – це не тільки наша Україна, а й рідний край, де ми народилися і виросли. У кожного народу є свої символи.

В українців – це рідний край, рідна домівка, які дорогі і милі серцю, бо де б не була людина, куди б не закинула її доля, – образ рідного краю завжди з нею. У В. Сосюри є прекрасні поетичні рядки:

Я іду до гаю

Краю, ти мій краю,

Кращого за тебе

Я в житті не знаю.

Злинка – це мій рідний край. Довгою смужкою осель гарно і струнко простягаються його вулиці по берегах болотяної річки Дубівки, західної притоки річки Плетений Ташлик серед безмежних полів і вишневих садків.

Маковим зернятком, маленькою крапкою позначено воно на великій карті нашої країни. Ця маленька позначка є часткою моєї Вітчизни.

Історія виникнення села

Героїчна і славна історія нашого села. Поглянеш у високе небо і бачиш, як саме тут, на моїй рідній землі, у битвах писалася історія моєї малої батьківщини, яка виколисала мене, моїх батьків. Усього було в цій історії і високого і трагічного. Про неї теперішнє покоління мало що знає. А пам'ять жива! І жива вона в спогадах, в історичних довідках села, які як і люди мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна.

Історія нашого села починається з першої половини ХVIII століття. Першими жителями були селяни – старообрядці (розкольники) з північних губерній, яких російський уряд заохочував для переїзду в наші краї, щоб зміцнити південні кордони країни. Назву селу дали вихідці з посаду Злинки Новозибківського повіту Чернігівської губернії.

З 1760 року Злинка була місцем розташування Новослобідського казачого полку фортеці Святої Єлизавети і на карті малоросійського краю значилась як слобода. У 80-х роках мешканців перевели на становище державних селян, на 1787 рік у Злинці налічувалось 175 дворів, 567 душ чоловічої статі.

Перші поселенці селились на правому березі річки Дубівки (між Великою і Козиревою греблями). Їх  дерев'яні  рублені  хати  були  збудовані на зразок російських. Дерево на їх забудову перевозили із Лебедина через Новомиргород. Село швидко розбудовувалось. Серед поселенців були і  російські  селяни кріпаки, силою вивезені із центральних районів.

Довоєнний період та роки Великої Вітчизняної війни

На початку 1921 року Злинка стає районним центром, який складався із двох волостей: Злинської та Глодоської. Населення району становило 24906 осіб. В цей час працюють 54 мілких підприємства, 15 кустарних, кооперативи, 2 амбулаторії, поштово-телеграфне відділення, 18 трудшкіл, де навчалося 1392 учні, 2 сельбуди, бібліотеки. В жовтні 1927 року створена МТС (машинно-тракторна станція). А з 1929 року утворюються колгоспи, спочатку їх було 4, а в результаті роздріблення з'являються ще 9. У цей час дуже часто спалахували будинки активістів, проводилася агітація проти колгоспів, зривались плани хлібозаготівель.

Місцеві органи влади застосовували рішучі заходи; так у лютому 1930 року рішенням виконкому сільради 93 господарства було розкуркулено, їх майно передано артілям. Багато з цих «куркулів» чесно трудились, але по вині невірного курсу керівництва Радянського уряду, були травмовані на все життя, втратили віру в справедливість. Немало злинчан змушені були переховуватися, шукаючи захисту у всіх куточках країни.

У 1931 році в Злинці було завершено колективізацію, яка привнесла багато жертв в життя наших односельців і в економіку. У селі стало 14 колгоспів, які об'єднали 97 % дворів села.

Колгоспи отримували землю на, так зване, довічне користування. Пізніше, в 1935 році Злинка входить до складу Маловисківського району. Економічна могутність колгоспів зростає. Працюють люди за трудодні, але отримують стільки хліба, що частину навіть здають державі. З'являються передовики виробництва, проводиться посилена робота по ліквідації безграмотності.

Та все було б добре, якби не лихо, яке спіткало не лише наше село – всю Україну. Сталін і його помічники для того, щоб придушити свободолюбивий дух українців, їх стремління до незалежності, не змогли придумати нічого «кращого», як застосувати звірячий терор - голодомор 33-го, який тільки в наші дні світова спільнота визнала геноцидом українського народу. Коли з бувшої житниці Російської імперії комісари вивезли все до зернини, український народ стояв на межі знищення. Згадують про цю біду односельці зі слізьми на очах, 89-річний мешканець Злинки розповідає: «їсти не було чого, тому що нічого навесні не сіяли і не садили. Щоб вижити, обмінювали одяг, інструменти, навіть будинки на хліб. Кожного дня мерли сотні людей: цілі сім’ї, вулиці. На моїй вулиці залишилось 3 сім'ї, а сусідня – вимерла. Вивозили мертвих за село в яму».

Згадує Полякова Олександра: «Прокинулася вранці, а город та подвір'я сколоте штиками». Щоб прожити зиму, люди закопували в землю торбиночки з картоплею, мукою, квасолею. Ось це й шукали активісти. Люди їли жом, полову, кору з дерев. Розповідає Махно Олександра Федотівна: «Ми їли траву, різний бур'ян, м'ясо котів та собак. По всій Злинці не було чути ні нявкання ні гавкання. Село мов вимерло». Також були випадки канібалізму, люди їли маленьких дітей. За період голодомору 33 в селі з 14 тисячним населенням залишилось 124 сім'ї. Цей період злинчани називають «мертвим».