Блог адресований всім тим, хто цікавиться розвитком регіональної історії. В ньому висвітлюються матеріали районних історико - краєзнавчих конференцій та фрагменти кращих учнівських досліджень.

вівторок, 27 травня 2014 р.

Історія Мар’янівського краю в історичних подіях та особах





Автори:
Міценко Ярослав учень 9 класу
Овсянік Валерія учениця 6 класу
Татар Ангеліна учениця 6 класу
Керівник:
Шеремет Галина Павлівна, вчитель історії
Мар’янівськjї загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.


Вступ
Часто ми розмірковуємо над тим, чим колись жили наші предки та як вони працювали, і взагалі хто ми і звідки ведемо свій рід. Знання своєї історії конче потрібне людям, адже людина, яка не знає свого минулого, не варта майбутнього.
У час, коли національно-культурне відродження нашого народу в незалежній Українській державі стало реальністю, все більше зростає інтерес до історичного краєзнавства. Цілком очевидно, що без краєзнавства - без знання рідного краю годі говорити про національну гідність, самовідданість, національний менталітет. Святе відчуття Батьківщини і рідної землі починається саме з рідного краю, свого села чи міста, вулиці, своєї домівки, де людина народилась і виросла, де пройшло її дитинство. Вони передаються з покоління в покоління з молоком матері, мелодією народної пісні, поетикою рідної мови.
Історичне краєзнавство - невід'ємна складова духовності дитини, важливий засіб забезпечення нерозривного зв'язку минулого нашого краю з вітчизняною і світовою історією. Іншими словами, воно виступає своєрідним виявом поєднання макро- і мікрорівнів, допомагає дітям читати книгу життя через крихітні частинки минулого не лише очима, а й розумом, самостійно розібратись, куди веде шлях їхніх батьків і дідів, нашого народу.
На теренах України більш як 30 тисяч міст і сіл. У їх числі понад 800 міст, селищ міського типу та понад 5000 сіл, яким минуло 300 років. Деякі з них відзначили свій тисячолітній ювілей. 39 найстародавніших українських міст рішенням Уряду взято під державну охорону.
В силу соціально-політичних, економічних причин лише у ХХ столітті з карти України зникло майже 2 тисячі населених пунктів.
Історія населених пунктів – це історія нашої країни, історія українського народу. Ми маємо зберегти для прийдешніх поколінь пам’ять про них.
Метою даної наукової роботи є виховання в учнівської молоді любові до рідного краю, шанобливого ставлення до його історії, духовної спадщини, бажання пізнавати і вивчати історико-культурні надбання нашого народу, природне довкілля.
Актуальність теми визначається тим, що на даному етапі розвитку села, його історія не повністю досліджена та розкрита.
            Завданнями науково-дослідницької роботи є: збір та систематизація краєзнавчих матеріалів з історії заснування та розвитку села Мар’янівка в різні історичні періоди та роль окремих особистостей на перебіг становлення та розвитку населеного пункту.



РОЗДІЛ I. Історія розвитку та становлення села.
1.1. Виникнення села та його географічне положення
Мар'янівка - село, центр сільської ради, розташоване на річці Великій Висі, за 35 км від районного центру і за 18 км від залізничної станції Шостаківка. Населення - 2000 осіб. Сільраді підпорядковані населені пункти Заріччя, Олексіївка та Вись. Село Мар'янівка Маловисківського району Кіровоградської області виникло у 1770 роках.


У 1772 році тут, в окрузі 2-ї роти Молдавського гусарського полку, підполковник Григорій Варламович Булацель мав 3300 десятин землі та 10 дворів із селянами. Такий великий наділ не мали права отримувати ні на ранг (земля, що виділялася у відповдності з чином офіцера, до 120 десятин), ні під слободу (до 1248 десятин в гусарських полках), і тому вона була оформлена під заводи існувала у 1760-х роках, до війни 1768-1774 року. Таким чином можна припустити, що перед історія села розпочалася саме в ці роки. У 1774 році поряд із землею батька поручику Молдавського гусарського полку Афанасію Григоровичу Булацелю була виділена земля на ранг і під заселення - 624 десятини.
У тому ж році неподалік, ближче до ротного селища Виски, була виділена земля прапорщику Степану Єфтенійовичу Флорі, що стала сільцем Фроловкою, а згодом з'єднала­ся з Мар'янівкою. У 1777 році підполковник Г. В. Булацель по­дав прохання про відведення йому землі під слободу й у 1779-1780 роках оформив її. У 1780-1781 роках слобода Г.В.Булацеля була відписана його дружині Марії Степанівні з дітьми. За ревізією 1782 року сільце числиться за Марією Степанівною і за її іменем називається Мар'янівкою.
На початку XIX століття онукам М.С.Булацеля Пав­лу та Петру Булацелям була відписана земля біля Мар'янів-ки, на якій утворилися села Павлівка та Петрівка. Павлівка згодом з'єдналася з Мар'янівкою, а Петрівка тепер називається Виссю.

1.2. Аграрний рух в Мар’янівці.
Жителі села Мар'янівки були селянами – кріпаками. Земля сільського поміщика Булацели належала економії, а економія – Маловисківському цукровому заводу. Всього в економії було землі до 5000десятин (= 5,5 тис. га). Мар’янівськіселяни мали 350 десятин землі на 115 дворів.Середняки мали по 2 наділи (7 десятин кожний),а бідняки – 1 наділ (3,5 десятин). Куркулі (в Павлівці – Луненко, у Матусівці – Голоцман) володіли 100-150 десятинами землі.
Під час кріпацтва селяни відробляли панщину і платили оброк, а після реформи 1861 року почали платити земельний податок і подушне. Найбідніші селяни почали найматися в економію.
Становище найманих селян було дуже тяжким. Робочий день тривав 12 годин. Житлом була казарма. Підлога в ній була цегляна, а спали на соломі.
Коли була проголошена реформа 1861 року то першими звільнення від панщини одержали підлітки і старі, а всі ті що могли працювати ще рік відробляли панщину.
Активну участь у боротьбі проти самодержавства та експлуатації взяли – трудящі нашого краю в роки революції 1905 р. – 1907 р.
В кінці 1906 року із міст Києва, Одеси, Херсона, Миколаєва Брянська, Смоленська почали повертатися в село Мар’янівку та Велику Виску місцеві селяни які працювали на фабриках і заводах.
Із Севастополя приїхали Скрипніченко Микола Динисович, Рябоштан Гурій Маркович, Григорій Данилович Колеснік, Володимир Михайлович Токар, Семен Гаврилович Главний, Павло Кіндратович та Аким Павлович Главні – всі робітники Брянських заводів Всі вони мали вплив Соціал-революціонерів і лише Павло Главний був соціал-демократом (більшовиком).
Після приїзду ця група під керівництвом Скрипніченко Миколи Даниловича була створена бойова організація яка підтримувала зв’язок з іншими селами Єлисаведградського повіту та містом місцевою організацією ес-серів. Тісний зв’язок організація мала з Великовисківською організацією більшовиків до якої входили Компанієць Іван його брат Ілларіон, Короп, Бобришов, Вербовіцький та Мар’янівський житель Павло Главний. В 1907 році в Мар’янівці та Великій Вискі майже кожний вечір проводилися мітинги та демонстрації. Для фінансової підтримки організації була створена бойова група, яка виробила та провела ряд експропріацій. Було проведено ряд міроприємств на поміщицьких садибах: Келеповського, Лупенка, Гельдізгеєра, а також на поштовий поїзд, який віз велику суму грошей з Єлисаветграда. Керували бойовою групою Семен Токар та Григорій Рябоштан.
В селі Мар’янівка були створені схрони на конспіративних квартирах де переховували літературу та зброю, вибухівку.
Всього в організації перебувало – 36 чоловік.
1.2.1. Перший страйк.
В селі перший організований виступ селян-бідняків відбувся в літку 1906 року. За страйкували наймані робітники економії пана Гельдисгейера вимагаючи умов життя, покращення харчування, збільшеня робітничої плати, зменшення робочого дня.
Страйкували три дні, але поставлені вимоги не були взяті до уваги і все залишилось так як було. Керуючий Любарський пояснив повстанцям: по причині, що зараз ідуть жнива, задовольнити їх вимоги не може. Він також пригрозив, що якщо хліб вони не зберуть то справи будуть кепські і збільшити заробітну плату не зможуть. Поміщик викликав стражників. Почались арешти.
Учасників групи соціал-демократів видав провокатор Рудяченко Макар Кузьмич. У цій справі осудили до вищої міри покарання через повішання: Главного Акима Павловича, Рябоштана Гурія Марковича, Токар Григорія Гавриловича, Токар Семена Гавриловича, Колісника Володимира Михайловича і Рудяченка Гната. Вирок виконано.
Осуженні на три роки каторги в Олонецьку губернію – Главний Кіндрат з синами Павлом і Володимиром, Токар Гаврило з дружиною, Рябоштан Марко з дружиною, Самойленко Олександр, Щорба Олексій, Рябоштан Андрій, Рябоштан Олексій. Тітаренко Порфирій.
Брата керівника групи Скрипниченка Дениса, його дружину і сина вислали на каторгу в Сибір.
В цьому страйку приймало участь більше одної тисячі робітників, для керівництва страйком був створений комітет. Вимоги задовільнили частково: покращили харчування, дві години перерви, підвищили плату. Але скорочення робочого дня зменшить не змогли.
Революційний настрій селян піднявся, але правильного напряму не змогли дать. Він починає розвиватись стихійно: підпали скирд хліба і соломи поміщика.

1.2.2. Другий страйк.
Другий масовий виступ селян відбувся в літку 1907 року під час жнив в Мар’янівській економії. Андрію Даниловичу Рябоштану відрізало жаткою ногу. Після чого був проведений масовий страйк місцевих селян та найманих працівників. Вимагали виплати допомоги, призначити пенсію, придбати протез вимога була виконана страйк припинився. Безлад і хвилювання серед робітників та селян посилювався, почастішали підпали економії. Почалися арешти селян запрацювали шпигуни та сексоти, почалися наскоки козаків, чернесів та поліції. Господарські будівлі та майно панського маєтка були взяті під охорону.
На конспіративній квартирі в хаті Рябоштана Данила виготовлялися бомби для терористичних актів, були тайники зброї. Через необережність виник вибух з складом бомб.
Будинок рознесло вщент, запрацювали слідчі органи, провівся масовий арешт селян та учасників організації. Всього арештували 24 чоловіка, сімох членів організації рішенням військово-польового суду, були повішені в Єлисаветградській тюрмі. Решта засуджені до різних строків ув’язнення, батьки та рідня засуджених вислані в Гобольську губернію до Сибіру.
Так закінчився аграрний рух в Мар’янівці, а головний керівник Скрипніченко Микола Данилович був на свободі. І тільки в 1910 році під час переслідування поліцією, після вбивства кількох жандармів та поліцейських, сам застрелився.
1.2.3. Каніжське повстання
В середині травня 1918 року в Павлівку повернувся поміщик у супроводі австрійського карального загону. Карателі оточили село. Вони запалили кілька хат, а потім зігнали всіх селян і вчинили над ними дику розправу: били киями, шомполами, катували розпеченим залізом.
Поміщик Лупенко вимагав видати активістів які ділили майно. Ця розправа стала безпосереднім приводом до великого повстання селян Павлівки, Веселівки, Арсенівки та Канежа проти окупантів. Центром його було село Каніж, тому й повстання увійшло в історію під назвою Канізького. Після закінчення екзекуції, коли австрійці залишили Павлівку, обурені селяни вбили поміщика і його управителя. Розуміючи, що окупанти знову пришлють карателів, павлівці звернулися по допомогу до Канежа, де в той час перебував селянський бойовий загін з 80 бійців, організований Канізьким ревкомом для оборони села. Майже всі мали зброю. В загоні були не тільки жителі Канежа а й сусідніх сіл.
Павлівські делегати на сільському сході розповіли про пережиті почуття, знущання. Сход вирішив усим селом виступити проти окупантів. Загін зріс до 700 чоловік, він мав 200 гвинтівок 2 кулемети. Решта селян були озброєні мисливськими рушницями, вилами, кілками. Командиром загону обрали більшовика П.І. Данилова, начальником штабу – М.Т. Сушка-Сущенка, начальником зв’язку – Г,М. Смиченка, ротами командували П.І. Козинський, С.І. Спринчан, П.В. Данилов, С.І. Климов і Т.В. Поліщук.
20 травня 1918 року загін вирушив з Канежа і зненацька атакував Веселівку. В цьому бою було розгромлено айстро-угорські підрозділи, повстанці захопили зброю, коней і боєприпаси. Після цього загін поділився і з трьох боків повів наступ на Арсенівку, де були зосереджені значні військові сили ворога з артилерією і кулеметами. Бій тривав до пізньої ночі.
Гарматним і кулеметним вогнем селяни були розсіяні. Оточивши село поступово звужували кільце. Хто потрапляв на очі карателів, вони розстрілювали на місці. Так загинули П.І. Ткач і П.М. Данилов.
3 червня 1918 року каральний загін, вступив до Канежа, почав розправлятися з жителями. Селян Зігнали за церковну огорожу. Поміщик Лупенко (брат убитого) виказував активістів. Першу групу 60 чоловік відвели в поле, де надвечір розстріляли. В ніч на 4 червня 1918 року на крилах вітряка німці повісили 8 активістів повстання – Ф.А. Крисіна, С.М. Копріора, С.М. Чоботаря, О.П. Ількевича, С.Н. Гордуса та інших. Кілька днів окупанти катували і вішали, грабували і гвалтували жінок.
В Канежі вони стратили 117 чоловік.
У лютому 1928 року з нагоди 10 річниці Червоної Армії, рішенням ВУЦВКу Каніж нагороджено революційним Червоним прапором. У 1938 році було відкрито меморіальну дошку, а на могилі розстріляних пам’ятник.
Закінчилася громадянська війна країна поступово переходила до мирної праці, відновлювалося мирне життя і в Мар’янівці та селах округи Павлівка, Петрівка, Компаніївка, Матусівка та Олексіївка.
В 1923 в Марянівці організували комнезам, головою якого обрали Главного Петра Івановича. Селяни одержали землю і поступово відроджували своє господарство.
На базі панської економії Гельдизгейера створюються радянські господарства (радгоспи) – Мар’янівський, Петрівський, Олексіївський. Які займалися вирощуванням цукрових буряків для Маловисківського цукрового заводу та вирощуванням сім’ян цукрових буряків.
Створюються товариства по обробці землі ,артілі, село поступово стає середняцьким з різною формою власності.
1929 року в Мар’янівському радгоспі створюється комсомольський осередок в кількості 3-х членів.
Архівні документи дозволяють до певної мір відтворити ту атмосферу в якій народжувалася організація. 16 травня 1923 року в Малій Висці відбулися загальні збори партійців району. Постановили: просити окружний комітет КП(б)У затвердити комсомольську організацію. Одночасно з цим було створено комсомольський осередок на цукровому заводі в Мар’янівці комсомольську організацію. Замітимо, що в селі була організація більшою ніж на заводі, а днем створення організації являється 16 травня 1923 року.
В Мар’янівці, Петріівці та Олексіївкі створюються дитячі будинки для сиріт, після закінчення початкової школи діти-сироти працювали в радгоспах учнями тих чи інших спеціальностей. Проживаючи до повноліття в дитбудинках на забезпеченні радгоспу, держава дбала про підростаюче покоління. Догляд за дітьми-сиротами взяв на себе комсомол. Після закінчення робітничих факультетів отримали спеціальності: військові, журналісти, агрономи, механіки, партійні працівники, просто висококваліфіковані робітники.
29 травня 1927 року селяни села Марянівки обєдналися в товариства по спільній обробці землі. В товаристві було три плуга, дві сівалки. Всього в артілі було 19 чоловік. Рогатої худоби налічувалося 11 голів. 3 голови, з яких був молодняк. Землі було 174 гектари. Весною 1930 року в колгосп вступило все село. В 1940 році колгосп придбав першу вантажну машину ГАЗ-АА.
До 1939 року міняється структура радгоспів об’єднується Петрівка, Олексіївка, Мар’янівка в один Мар’янівський радгосп. Петрівка та Олексіївка стають відділакми-філіями радгоспу.
На той час радгосп мав 6 автомобілів, 9 тракторів, 2 паровики по обмолоту зерна, 3 комбайни, 12 віялок зерна в господарстві тримали свиней, корів, нетилів були вівці.
В 1939 році група працівників радгоспу: трактористи, комбайнери, робітники рільництва, були нагороджені поїздкою до Москви на ВДНГ, за значні успіхи в сільському господарстві.
Зміцнюючи господарство бригада, очолювана Барабаном Василем Івановичем одержала в 1939 році врожай зернових по 22 центнера з га. на площі 165.5 га. У цьому ж році Праслов Олексій Васильович на тракторі ХТЗ виробив 602 га умовної оранки. Островерхий Микола Семенович на тракторі У-2 виробив 589 га. умовної оранки, а Давиденко Вартей Михайлович на тракторі ХТЗ 566 га.
Бригада Стерпула Василя Кіндратовича одержала по 20.8 центнерів зернових з га. на площі 306 га.
Трактористи Крамар Павло Федотович, Горбулін Михайло Ілларіонович, Тарануха Іван Костянтинович були занесені в Книгу Почесної Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Так господарство зростало і міцніло до 1941 року.

2.1. Маловисківщина напередодні війни.
У 1941 році Маловисківський район мав досить потужний економічний та соціальний потенціал. Переробна промисловість була представлена насамперед цукровим та спиртовим заводами у Малій Висці.
Господарства району вирощували значні обсяги овочевої продукції, яку через Маловисківську та Зілинську бази відправляли у великі міста.
Високим рівнем грамотності відзначалося населення району. У населених пунктах діяло 57 шкіл, у яких працювало майже 300 вчителів. Наприкінці 1940 року функціонували майже 20 медичних установ, 3 жіночі консультації. Діяли більше 25 бібліотек, 3 радіовузи, 600 радіоточок.
Необхідність вимагала зміцнювати обороноздатність країни. Тож у кожному селі працювали первинні організації Тсоавіахіму. У районі їх налічувалося майже 90.
Молодь району активно займалася фізичною культурою і спортом. Зокрема, команда цукрового заводу була переможцем і призером футбольних змагань.
Словом, Маловисківський район, як і вся країна, жив мирним життям – люди жили, трудилися, мріяли про майбутнє, будували плани на прийдешнє. І не відали вони, що невдовзі будуть увергнуті у вир лиха, у безодню війни...
2.2. У перші місяці війни.
Роки 1939, 1940, 1942 – перенасичені подіями, що ввійшли в світову історію – приєднання до СРСР Західної України, Північної Буковини, Бессарабії, початок Другої світової війни і т. д.
Повідомлення про порушення нашого західного кордону фашистської Німеччиною стали постійними. У той час радянська преса рясніла застереженнями - не створювали паніки, виявляти стриманість.
Звичайно, для багатьох не було таємницею, що на західному кордоні зосереджено кілька-мільйонну армію фашистської Німеччини. При всій обережності Радянський уряд вживав заходів для посилення обороноздатності.
З перших днів війни розпочався масовий призов. Було створено кілька призовних комісій. Протягом червня-липня було призвано майже 2500 чол. Одночасно формувались групи оборони, команди. На берегах Великої Висі вручну копали протитанкові рови. З наближення фронту почалася масова евакуація. Довгими рядами тягнулись багатотисячні череди корів, коней, овець. Залізницею постійно рухалися еталони з військовими. Через станцію Виска до столиці України 5-та повітрянодесантна бригада полковника О.І. Родимцева.
Із Мар’янівки в перші дні Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 500 чоловік.
Із них загинуло на фронтах:
Пурис І.Г.
Пантілєєв І.А.
Ніколєнко Ф.І.
Панкул Н.Т.
Поркуян Л.Ф.
Набока А.Ф.
Ребежа Н.С.
Пурис Б.Г.
Самойленко І.І.
Савченко Н.Н.
Савченко М.М.
Шляховий Т.І.
Шкарбань Н.П.
Бойко М.П.
Вєка Ф.Н.
Дулуб В.А.
Дученко В.М.
Місценко Д.В.
Буценко М.П.
Самойленко М.Г.
Рудяченко Д.І.
Ніколінко Г.Н.
Кравченко Д.В.
Димидюк Н.П.
Войтко Л.Г.
Грозан І.С.
Туртуріка В.А.
Шерань О.М.
Дикусар А.Л.
Косташ В.Я.
Мельник Т.В.
Миргородський Н.Х.
Коваленко І.М.
Місценко Л.І.
Дрига А.Л.
Бибик Л.І.
Грузинський В.Г.
Бобок Н.Д.
Башликов В.А.
Місценко В.В.
Тининика А.С.
Дяков С.І.
Кудря В.І.
Савченко М.С.
Рудяченко В.Т.
Черепанцев С.П.
Вихрист Н.К.
Черниченко В.Ф.
Вєка П.Н.
Шеремет І.А.
Шеремет І.М.
Рибалко Ф.М.
Кравченко В.Ф.
Паливода В.П.
Тининика Л.А.
Тараненко А.Т.
Мельник Б.М.
Коцарь Н.І.
Урсол А.Г.
Рудяченко В.І.
Колєснік В.Т.
Ніколєнко І.Н.
Купріян П.Г.
Шеремет І.Я.
Кіселенко Я.П.
Заріцький Л.Г.
Шарай П.С.
Рябоштан І.П.
Шеремет Ф.Н.
Бойко Д.І.
Бовкун П.В.
Черниченко Д.В.
Міхненко Н.А.
Мельник Л.Г.
Косташ А.Т.
Димидюк І.Т.
Лавренко Н.Ф.
Тининика Ф.К.
Перетятко Г.І.
Лелека Б.Я.

2.3. Партизанський рух на території села Мар’янівка.
На час початку війни наше село Мар’янівка адміністративно відносилося до Великовисківського району, а північно-східна частина межувала з Єлисаветградківським, Олександрівським та Кіровоградським районами, які об’єднувалися навколо лісових масивів Нерубаївського та Скринівського лісів, що переходили у добре відомий Чорний ліс. До Мар’янівки все ближче наближалася війна. В один із липневих днів 1941 року секретар Великовисківського РК партії Григорій Матвійович Лагун викликав в райком сім надійних товаришів: це були Іван Герасимович, Олександр Григорович Самойленко, його дружина Мотря Гаврилівна, вихователь дитсадка Наталія Прокопівна Шкарбань, Дмитро Іванович Сорока, Григорій Макарович Колесник і його брат Федір Макарович Колесник – всього сім комуністів, які стануть основою підпільної організації.
Темна холодна ніч оповила окуповану Кіровоградщину. Починався березень 1942 року. Ночами від села до села з автоматом на грудях ішов чоловік років сорока. Це був Семен Іванович Долженко. Однієї ночі, як було і домовлено, прийшов в Мар’янівку на зустріч зі своїм зв’язковим Григорієм Макаровичем Колесником. В черговий раз обходив підпільні осередки в селах Єлисаветградківського, Олександрівського, Великовисківського районів. Перевіряв готовність патріотів до переходу на партизанську форму боротьби з німецькими окупантами. Розмова була тривалою, нічного гостя нагодували, обігріли, на сторожі тим часом була дружина і помічник Марія Василівна Колесник (так склалася їх доля). Основою діяльності Семена Івановича була організація патріотичних груп в селах цих районів. Ці групи повинні були стати базою, міцною опорою майбутнього загону. Відповідальним за Великовисківський район, а також в радгоспі «Map’янівському» була призначена його дружина Марія Павлівна. Звідси йшло поповнення особовим складом, забезпечення зброєю, провіантом.
Коли база в трьох районах була створена, почався відбір патріотів, що повинні були стати основою загону. Відбиралися сильні фізично, сміливі і мужні люди, що добре знали місцевість, військову справу, і майстерно володіли зброєю. Навесні 1942 року фашисти нагнали в радгосп військовополонених для виконання сільгоспробіт в господарстві. Роботи додалося і підпільникам. Мар’янівка своєю близькістю від райцентру, табором для військовополонених (а їх було 600 чоловік), зв’язками із загоном зайняла стратегічне місце в боротьбі проти окупантів. Влітку 1942 року уже пішло перше поповнення в загін. Це були військовополонені: Федір Помаранцев, Григорій Філімонов, брати Іван та Василь Срібні, Віктор Смірнов.
Омелян Кіндратович Ярко до війни працював інструктором Кфовоградського обкому партії, але біда занесла його в Мар"янівку, де познайомився з моїм батьком Григорієм Макаровичем, повірили один одному. При створенні загону став комісаром, аж до злиття з регулярними частинами Червоної Армії.
Всього в партизанський загін, який носив ім’я Ворошилова, з весни 1942 року по грудень 1943 року було направлено з Мар’янівки, Великої Виски і округів 120 чоловік.
Неоціненну допомогу в продовольстві, зброї та забезпеченні одягом надали Дмитро Іванович Сорока і Павло Антонович Пташінський, які працювали керівниками господарств в Мар’янівці та Петрівці. Надійними помічниками, справжніми патріотами були водії Степан Плахотник та Андрій Фесенко.
З кожним разом все важче було переправляти продовольство в загін, тому коли члена підпільної організації Дмитра Івановича Сороку за згодою німецьким керівництвом було переведено з Мар’янівки в радгосп ім. Косіора (так іменувався до війни), який був розташований поруч з Нерубаївським лісом керівником господарства звідти отримували і продовольство для загону.
Не обійшлося і без втрат. Часто Долженко задумувався, яка доля чекає його загін. Дійсно – було про що подумати. Не раз згадував трагічну долю партизанських загонів Щученка і Нечая, які тут діяли до нього. Їх карателі знищили в листопаді-грудні 1941 року. Населення піддалось страшному терору. В Красносілці закатували 16 чоловік. Через декілька тижнів в Єлизаветграді було страчено 76 чоловік. Під час бою з німецьким загоном був убитий німецький генерал, за що карателі розстріляли 100 військовополонених.
Тепер згущуються хмари навколо загону і місцевого підпілля в Мар’янівці: розстріляли двох зв’язківців від загону – Шиманського та Чайку. Тяжке враження справила на людей загибель ветеранів загону Федора Помаранцева та Івана Срібного.
Їх було п’ятеро, поверталися з Мар’янівки з продовольством – Ярко, Філімонов, Федір Помаранцев, Срібний, і син командира Анатолій. За ніч з ношею за плечима групі потрібно було пройти більше 50 км. Хлопців в полі помітили козаки-власовці РВА. Партизани відстрілювалися до останнього патрона. Але сили були нерівні. Тіла їхні привезли в радгосп для впізнання. Та «ніхто не впізнав».
Напрошується запікання: де брали зброю? Пояснення таке. На захід від Мар’янівки проходить стара дорога по народному – "шлях", відрізок Велика Виска – Новомиргород. Вкінці липня 1941 року на цій ділянці точилися жорстокі бої відступаючих частин Червоної Армії. Про це, до речі, свідчить і той факт, що вже в наш час, на полі ВАТ «Мар’янівське», було знайдено гармату 45 мм калібру, «сорокап’ятку». Весь цей шляx тоді був, устеленим стрілецькою зброєю. Це був один із каналів постачання зброєю загону Долженка.
22-23-24 жовтня 1943 року почалася облога Нерубаївського лісу, в якому знаходився загін Долженка, майже 250 чоловік. Загін розділився на дві частини: одна з Долженком, інша – з Ярком. 24 жовтня з’явилися німецькі танки, автомобілі з солдатами, зайняли дорогу біля лісу вихід на північ виявився закритий. Партизани опинилися в повній ізоляції від населення і один від одного.
За час блокади загін зазнав значних втрат – 45 чоловік убитих. Але не здавався: провів 58 бойових операцій, знищив 300 гітлерівців, три комендатури, підірвав два мости, 20 разів порушував телефонний зв’язок, витримав 15 облав.
Тим часом, 17 листопада 1943 року Мар’янівська підпільна організація знову зазнала втрат. Під час робочого дня на господарському дворі в Мар’янівці заарештували Федора Макаровича Колесника, Олександра Григоровича Самойленка, його дружину Мотрю Гаврилівну, а також Наталію Прокопівну Шкарбань. Вночі з б січня не 7 січня 1944 року у дворі Великовисківської комендатури були вони розстріляні. Д.І.Сорока і мій батько Григорій Макарович Колесник дивом залишилися живими. Про героїв не забули.
Із постанови №94 від 14 серпня 1962 року бюро Кіровоградського обкому і партії КП України про затвердження підпільно-диверсійних груп на території області під час Великої Вітч зняної війни.
«Пункт 3 Рішення Маловисківського райкому партії КП України від 26 березня, 10 і 18 травня 1962 року про затвердження складу підпільно-диверсійних груп (керівник т. В.С. Зайко – 71 чоловік. Підпільно-диверсійна грула – 7 чоловік керівник т. Ф.М. Колесник, та підпільно-диверсійна група керівник т. Н.Г. Щербина – 8 чоловік».
В моєму дописі немає вигаданих людей або подій. В ній лише маленький документ, зріз життя патріотів у роки страшного лихоліття!
На таких людях завжди тримається держава, в них запорука подальшого процвітання нашого народу.
Висновок.
Кожна людина з великою любов’ю згадує свій край, де вона народилася, де промайнуло її дитинство. Згадує батьківську хату, садок, свою школу, вчителів, друзів. Це місце є для кожної людини її маленькою батьківщиною.
Ми повинні любити і берегти свою країну, гордитися нею. Багата і славна наша земля. І де б ми не були, як би не склалася наша доля – цей куточок землі буде для вас найріднішим, наймилішим, найкращим.
Але зібраного воєдино історичного матеріалу про Марянівський край не має, думається що матеріал який ми підготували, стане першим виданням.

Додаток Є.

НАКАЗ
Верховного головнокомандуючого генералу армії І.С. Конєву
Війська 2-го українського фронту, прорвавши сильну оборону німців, сьогодні, в січня, в результаті вмілого обхідного маневру оволоділи обласним і великим промисловим центром України – містом Кіровоградом важливим опорним пунктом ворога. У ході наступальних боїв війська фронту розбили три танковий, одну моторизовану і чотири піших дивізій німців у боях визначились війська генерал-полковника Шумилова генерал-лейтенанта Жадова, генерал-майора танковим військ Каткова, генерал-майора танковий військ Полозкова, генерал-майора танкових військ Кириченка, генерал-лейтенанта артилерії Фомна, генерал-лейтенанта авіації Горюнова. Особливо відзначились: 89 Гвардійська стрілкова
Білгородсько-Харківська дивізія генерала-майора Серюгіна, 110 Гвардійська стрілкова Олексанлрійська Червонопрапорна дивізія полковника Огородова, 97 Гвардійська стрілкова Полтавська Чегвонопрапорна дивізія генерал-майора Анциферова, 297 стрілкова Слав’янська дивізія полковника Ковтун-Станкевнча, 50 стрілкова Запорізька дивізія генерал-майора Лебеденка, 303 стрілкова Верхнє-Дніпровська дивізія полковника Федоровського, 409 стрілкова дивізія полковника Сорокіна, 72 Гвардійска стрілкова Красноградська дивізія генерал-майора Лосєва, 81 Гвардійська стрілкова Красноградська дивізія генерал-майора Морозова, 25 танкова бригада підполковника Клепка, 31 танкова бригада полковника Попова, 170 танкова бригада підполковника Чунихіна, 1-й штурмовий авіаційний корпус генерал-лейтенанта Рязанова, 1 Гвардійська бомбардувальна авіаційна дивізія полковники Добиша, 205 винищувальна авіаційна дивізій полковника Німцовича, 302 винищувальна авіаційна дивізія полковника Зінов’єва, 11 артилерійська дивізія генерал-майора артилерії Поповича, 16 артилерійська дивізія генерал-майора артилерії Гусарова, 1669 винищувальний протитанковий артилерійський полк майора Шильнова, 115 винищувальний протитанковий артилерійський Красноградський полк підполковника Козаренка, 678 гаубичний артилерійський полк підполковника Тихомирова.
На відзнаку отриманої перемоги з’єднаннм і частинам, що відзначились в боях за звільнення м. Кіровограда, присвоїти ім'я «Кіровоградських». Сьогодні, 8 січня, в 21 год. столиця нашої Батьківщини Москва салютує нашим доблестним військам, які звільнили місто Кіровоград, двадцятьма артилерійськими вистрілами з двохсот двадцяти чотирьох гармат. За відмінні бойові дії оголошую подяку всім керованим вами військам, які брали участь в боях за звільнення міста Кіровограда. Вічна слава героям що полягли в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини! Смерть німецьким загарбникам.
8 січня 1944 р. Верховний Головнокомандуючий Маршал Радянського Союзу Й. Сталін.
Начальник штабу 2-го Українського фронту генерал-полковник М.В. Захаров і ком. 2-м Українським ф-м Маршал Радянського Союзу І.С. Конєв за картою бойових дій по визволенню Кіровоградщини.

Додаток Ї.
Окупація німецько-фашистськими загарбниками районних центрів Кіровоградської області та їх звільнення військами 2-го та 3-го Українського фронту.
Районний центр
Окуповано
Звільнено
1
Олександрія
6 серпня 1941 р.
6 грудня 1943 р.
2
Олександрівка
5 серпня 1941 р.
9 січня 1944 р.
3
Бобринець
6 серпня 1941 р.
16 березня 1944 р.
4
Гайворон
29 липня 1941 р.
11 березня 1944 р.
5
Голованівськ
30 липня 1941 р.
15 березня 1944 р.
6
Долинськ
7 серпня 1941 р.
12 березня 1944 р.
7
Добровеличківка
1 серпня 1941 р.
17 березня 1944 р.
8
Знам’янка
5 серпня 1941 р.
12 грудня 1943 р.
9
Кіровоград
5 серпня 1941 р.
8 січня 1944 р.
10
Компаніївка
5 серпня 1941 р.
15 березня 1944 р.
11
Мала Виска
1 серпня 1941 р.
13 березня 1944 р.
12
Новгородка
7 серпня 1941 р.
10 березня 1944 р.
13
Новоархангельськ
30 липня 1941 р.
14 березня 1944 р.
14
Новомиргород
1 серпня 1941 р.
11 березня 1944 р.
15
Новоукраїнка
2 серпня 1941 р.
17 березня 1944 р.
16
Вільшанка
2 серпня 1941 р.
21 березня 1944 р.
17
Онуфріївка
6 серпня 1941 р.
24 грудня 1943 р.
18
Петрово
8 серпня 1941 р.
21 жовтня 1943 р.
19
Новогеоргіївськ Світоловодськ
7 серпня 1941 р.
3 грудня 1943 р.
20
Ульянівака
1 серпня 1941 р.
12 березня 1944 р.
21
Устинівка
6 серпня 1941 р.
13 березня 1944 р.


Додаток Й.
Бої у тилу ворога.
Звільнення Мар’янівки, Паліївки, Малої Виски
Кіровоградська наступальна операція розпочалася 5 січня 1944 року. Військам 2-го Українського фронту було поставлено завдання оволодіти Кіровоградом, продовжити рух до Новоукраїнки, Великої Виски, Малої Виски, Новомиргорода.
8-ий механізований корпус брав участь у Кіровоградській операції у складі 5-ої танкової армії. Після повного оточення міста його штаб розташувався в с. Грузькому. Особливий склад 8-го мех. корпусу на той час налічував 16318 солдат і офіцерів, на озброєнні корпус мав 267 танків, 234 гармати.
Групу, що направлялася у глибокий тил ворога, очолив заступник командира корпусу полковник М.М. Наумов. Нашими було знищено ешалон з фашистською зброєю і літаками. Великі втрати поніс ворог у живій силі (такого нападу фашистські війська не чекали, навіть охорона прийняла наших за своїх).
Але ворог швидко отямився. Поряд, у Новомиргорода, розміщувалися декілька німецьких танкових девізій. Німецькі танки ввійшли у села Павлівку і Велику Виску. Шлях відступу був перекритий. Протягом двох діб Мала Виска піддавалася масованому бомбардуванню. Виникла необхідність вириватись з кільця. Через Паліївку на Мар’янівку ранком 9 січня вирушили колони солдат. Попереду йшли танки. Діставшись до Мар’янівки майже без втрат, корпусна група зустрілася з переважаючими силами ворога, вимушена була зайняти оборону. У тяжких боях з ворогом втрачено вбитими 209 солдат і офіцерів. Не вистачало пального, боєприпасів, медикаментів. З допомогою провожатого, юнака з Мар’янівки Ткаченка Миколи Андрійовича, корпусній групі, що втратила майже половину особового складу, вдалося перебратися через фронт, з’єднатися з основними силами корпусу.
Метою рейду у глибокий тил ворога було: переконати німецьке командування, що Радянська Армія, яка знаходилася недалеко від Кіровограда, оточила місто міцним кільцем і прорвати його уже неможливо; відвернути увагу ворога, не дати здогадатися про активну підготовку наших військ до оточення і розгрому фашистського угрупування, перерізати залізницю. Тяжкі виявилися і дні у глибокому тилу, тому при зустрічах у Москві, Олександрії, Кіровограді ветерани корпусу найперше згадували Малу Виску, Мар’янівку, Паліївку, бої на Маловисківщині.
Спогади учасників рейду у тил ворога.
В’ячеслав Харитошкін, рядовий, 1925 р. народження:
Ми їли зі своїм командиром з одного котелка. Пролетів німецький літак, схожий на нашого У-2. Після бомбардування я штовхнув свого командира Андрія Софронова і побачив – мій командир лежить окремо без голови. Для мене це було першим, найсильнішим потрясінням за всю війну. Звикнути до таких страхіть не можна. Я бачив, як молоді солдати в подібних випадках втрачали свідомість, а «старики» ридали, будучи безсилими себе зупинити.
Олександр Кедрін, телефоніст батареї:
Страшні, моторошні ситуації склались під час маловисківської операції. Міцно сидять у моїй пам'яті ці дні січня 1944 р. Це були тяжкі бої на шляху танкового рейду.
Василь Алегушин, старий сержант:
Ми зайняли кругову оборону на східній частині Мар'янівки. Ворожі танки, що прорвались, заживо в окопах поховали моїх солдат. Танк пройшов над моїм окопом. Мене ледве не розчавило. Я насилу відкопав себе. Озирнувся... Нікого не видно. Всі окопи завалені землею. Я заплакав, як дитина...
Іван Тарасов:

Не можу не згадати знаменитий маловисківський рейд по тилах ворога. Його не забудуть ті, хто лишився живим... Після закінчення війни багато ветеранів 8-го мехкорпусу стали відомими людьми. Колишній старший лейтенант В. П. Шиманський став міністром, лейтенант А. П. Золовський – доктором наук, професором, пілот І. К. Щербаков – художником. Його картини – «Бій за Мар’янівку». Художниками стали В. В. Шипун (подарував музею 10 своїх картин), поетами - С. В. Левін, В. Я. Розливанський.

Немає коментарів:

Дописати коментар