РОБОТУ ВИКОНАВ учень 10-Б класу Хмелівської ЗШ І-ІІІст. Шаповалов
Віктор.
ПЕДАГОГ : вчитель історії Хмелівської ЗШ І-ІІІ ст.
Маловисківської районної ради Шевченко Зінаїда Федорівна.
Вступ
Історію України взагалі та
повстансько-партизанського руху зокрема ми розпочинаємо пізнавати в наш час
заново, так як багато її сторінок було сфальсифіковано. Однією з таких
"білих плям" є «найбільше за розмахом антибільшовицьке повстання в
Україні, що розпочалося на території нашого краю» [10] в 1919р.
Актуальність розглянутої теми
зводиться до двох чинників:
1.Малодослідженність питання
селянсько-повстанського руху в Україні в 1919-1921рр. зокрема антибільшовицького, в роботах
істориків радянської доби та сучасного періоду.
2.Потребує детального вивчення
тема повстанського руху селян у вказаний період на теренах Кіровоградщини. При
цьому особливу увагу привертають історичні постаті лідерів цього руху ─ ватажків,
що стали на чолі розбурханої селянської стихії та згинули потім у жерлі
комуністичної репресивної машини. Впродовж радянської доби їх імена або
замовчувались або більшовицька пропаганда намагалася зробити їх бандитами та
злочинцями. Тому в роботі присутній особистісний фактор: географічно у роботі
висвітлено минуле та досліджено біографію історичного діяча того регіону, де
проживає автор даного наукового дослідження.
Мета роботи полягає в тому, щоб
на основі існуючих досліджень та аналізу віднайдених джерел вивчити біографічні
дані та охарактеризувати діяльність яскравого представника антибільшовицьких
селянських повстань на території Кіровоградщини Коваленка Юхима Івановича,
відомого під псевдонімом «Залізняк».
Початок життєвого
шляху.
Народився Юхим
Іванович Коваленко у 1894році у с.Хмельовому. Прожив усього 35 років. І весь
час прагнув удосконалюватись, вчитись – які б несприятливі умови для цього не
складались. Хоча закінченої вищої освіти так і не здобув. Ця інформація є
важливою в тому контексті, що в нашу свідомість селянське отаманство
післяреволюційної доби радянською історіографією заведене як справа рук людей
малоосвічених і малокультурних, обізлених життям і з патологічною ненавистю до
трудового народу.
Юхим Коваленко закінчив церковно-приходську школу
у Хмельовому, і хоч селянського сина кликала земля, він подався здобувати
вчительську науку і вже у вісімнадцятирічному віці став учителювати в с.Бобриця
під Каневом, мріяв про університетську освіту. Перша світова перебила
його плани: у 1914-ому покликаний на службу у 175 запасний полк, через два роки
відряджений у Чистопільську школу прапорщиків, знову повернувся у полк, а в
січні 1918-го демобілізувався в чині поручника. Демобілізація застала його у
Вінниці, де він пробує себе на кону в одному з драмгуртків, незабаром
переїжджає до Кам’янця-Подільського, поближче до університету, але цього разу
поріг його не переступив – військовий товариш забирає в Київ, рекомендує
Центральній Раді, від якої Юхим Коваленко отримав повноваження коменданта
м.Літина під Вінницею. Півтора місяця тримав українську владу в містечку, та
вдвічі довше спокутував за це покару від влади гетьманської: заарештований
австро-німецькими зайдами, через три місяці втік з-під варти. В Єлисаветград,
де вступив на вищі технічні курси. Війна, навчання – війна, навчання… Як
активного учасника антигетьманського повстання відновлена українська влада
Директорія призначила його військовим начальником м.Єлисаветграда, ненадовго,
бо влада знову помінялась, і він змушений евакуйовуватись у січні 1919-го до
Кам’янця-Подільського, де став відвідувати вечірній робітничий університет. А
весною поринув у летаргічний сон, на цілих вісім місяців: сипний тиф, черевний
тиф… Тим часом влади мінялись по кілька разів: петлюрівці, поляки, більшовики…
Виздоровівши, Юхим Коваленко як недавній офіцер навідався у повітовий
військкомат і попросився, щоб його відправили в рідні краї.
Село Хмельове: у вирі
революційних подій.
Здавалось, воєнна доба
закінчилась, починаються мирні будні. Але для нього війна фактично тільки
починалась. Із застереження знайомого артиста, якого зустрів на вулицях
Єлисаветграда: не йди у військкомат, бо заарештують!
Юхим Коваленко приймає рішення
дістатися рідного села, але знову про небезпеку арешту колишнього офіцера армії
П.Скоропадського попереджає знайомий міліціонер із Глодос. По дорозі додому. І
ще, поки потяг чвалав до станції Плетений Ташлик та поки підводою Юхим
добирався до Хмельового, йому висловили невдоволення радянською владою місцеві
селяни Данильченко, Короп: якби, мовляв, Петлюра підняв повстання, ми б
підтримали. Де той Петлюра, скільки чекати? А тут куди не підеш – чужим на тебе
дихає. В радянських установах слова українського не почуєш, а заговори – одразу
вішають ярлик петлюрівця, діловодство знову перевели на російську… “Та й із
соціальною політикою радвлади у питанні наділів землі я не міг погодитись, бо
робив ставку на середняка, не відкидав і участі куркулів…” – аналізуватиме
згодом, через вісім років, у стінах холодного Зінов’євського будинку примусової
праці причини повстання Мефодій Юхименко (він же Юхим Коваленко) [ 6].
Повстанськими настроями дихала
земля. Селянські хлопці, які пішли служити в радянську міліцію, щиро
признавалися в своїх симпатіях до петлюрівського офіцера. А він ще трохи
вагався, зважував сили, можливості, вивчав настрої, переховуючись по лісах та
хуторах. І лиш після тривалої дискусії з начальником волосної міліції, який
готовий був піднімати повстання й наполягав творити багато дрібних загонів,
Коваленко висловився рішуче: тільки масовим повстанням можна повернути
українську владу.
Юхим Коваленко –
ватажок повстанців.
На початку вересня1920року, коли
ще не вичахло літо, але ночами вже дихала прохолодою осінь, на хуторі під
Ерделівкою (нині с.Леніна Маловисківського району) в хаті міліцейського
службовця Леонтія Колісниченка відбулася нарада за участю 15 осіб: Коваленко,
начальник Глодоської повітової міліції Головін, брати Вишневські, Галя по
кличці “Доня степів”, представник повстанського загону отамана Гризла… Нарада
відбулась серед ночі. На тому хутірському зібранні він отримав ім’я отаман
Залізняк. Для одних його ім’я
пов’язувалось із надією на визволення і свободу, для інших він став шлагбаумом
утвердження радянського ладу, тоді ж був затверджений повстанський загоновий
прапор жовто-блакитного кольору із червоною смужкою навкіс. Залізняківці ходили
під цим знаменом всього півроку, які стали цілою епохою у їхньому трагічному
житті. Начальником штабу став Петро
Кульчицький із Новомиргорода. Домовились підготовленим загоном у кількості 50
повстанців виступити з Ерделівки за умовним знаком. І вдарили церковні дзвони
по хуторах та селах – повстанці з Ерделівки, де вбили представника влади, який
проводив продрозкладку й кілька більшовиків перейшли на бік повстанців, рушили
на Хмельове: по дорозі загін збільшився у чотири рази.
У пошуках політичних ідеалів.
У Хмельовому порядкували прихильники отамана
Залізняка, тому не громили й не вбивали. А провели сходку – закликали всіх, хто
може тримати в руках зброю, вливатись у лави повстанців. І рушили на Глодоси –
загін збільшився до 400 осіб. На ранок були взяті Глодоси. Під цей час
приєднався із загоном начальник Глодоської міліції Головін, який привіз
полоненого комуніста, голову Глодоського волосного виконкому Сидорова, якого
піймав на хуторах і який пообіцяв дістати у Глодосах захованих два кулемети,
але обманув – лиш диск від “люйса” залишився, кулемети забрали червоні. Знову
сходка, знову заклики поповнювати повстанські ряди. Шлях лежав на Новоукраїнку
і Добровеличківку, там знаходились червоні броньовики, яких так не вистачало
повстанцям…
“Я хотів підняти усіх невдоволених політикою і
діями радянської влади та з їхньою допомогою повалити її, аби настановити такий
державний устрій, який найбільшою мірою відповідав би побажанням і устремлінням
повсталого народу” – напише про свій тодішній стан в ув’язненні Коваленко[6].
Від Добровеличківки і Новоукраїнки йшли червоні, тому Залізняк змушений був
розділити свій загін на троє. Сам подався на село Водяне, але під тиском
червоних частин змушений був змінити напрямок на Веселий Кут (нині Шполянського
району), де зустрівся з представниками отамана Гризла, того знаменитого
кальниболотського Гризла, який найпершим розпочав створення Вільного Козацтва в
Україні іще в лютому 1917 року.
Вирішили
об’єднати загони: чисельно він тепер нараховував тисячу піших і сто
кіннотників. З самим Гризлом Залізняк зустрівся у Соболівці (нині село
Шполянського району), авторитетний Гризло на диво поступився молодшому і менш
досвідченому Залізнякові керівництвом. Може, відчував, що таке об’єднання
триватиме недовго? Формально вже перший
бій за Звенигородку, який видався невдалим, давав привід для роз’єднання, хоча
ще певний час спільний загін тримався купи. Проте чи не була причина до
відокремлення інша – конкретніша і глибша? Про неї Юхим Коваленко напише в
бупрі на сповіді у січні 1929 року: “Пияцтво, окремі нічні виїзди для нальотів
осіб з гризловської банди, польсько-петлюрівська орієнтація з перших днів
внесли непорозуміння. Я склав із себе обов’язки керувати об’єднаною бандою і з
своєю знов повернувся на Зінов’євщину”[6].
Не зважаймо на термінологію, яку вживає колишній
отаман, називаючи повстанський загін бандою – цього вимагав усталений погляд
офіційних органів на події минулої громадянської війни. Питання в іншому
– довірливий тон сповіді виключає прагнення вивищувати свій загін над
гризловським. Швидше всього, що так воно і було. Так що Попандопуло з оперети
Юхвіда – не така вже й ідеологічно викривлена постать у повстанському русі.
Всього було – підтверджують численні джерела, радянські й українські.
Повстанець-інтелігент шукає
політичні ідеали, для досягнення яких згуртував загін залізняківців. Про свої
сумніви, вагання, вболівання за долю народу Юхим Коваленко напише у 1929році,
перебуваючи у камері смертників Зіновєвської в′язниці:
“Я був
принципово проти підпільної боротьби, особливо терористичних актів. За моїми
переконаннями така боротьба не могла вплинути на зміну політичного устрою.
Боротьба з-під поли, з закутків і наскоками мені здавалась жорстоким
безглуздям. Я не бачив у такій боротьбі сенсу. Я не міг стати на такий шлях. Я
визнавав боротьбу відкриту, не наскоками, а боротьбу загального повстання.
Тяжкий економічний стан, занепад сільського
господарства, широке незадоволення селянства, масове дезертирство та взагалі
ухилення від війська дали мені підставу зробити висновок, що радянська
влада не зможе дати мирного й творчого
життя для працюючих мас, що тільки може настати спокій і мирна творча праця
тоді, коли повстануть усі й загальною своєю волею встановлять жаданий
політико-державний устрій.
… Я став ідеалізувати й
вірити в загальне повстання та той політико-державний устрій, що міг би бути
утворений волею народу. В такий державний лад я вкладав зміст всієї боротьби. Я
був переконаний, що всі повстануть. Я вірив, що настав час для того, щоб кожний
скинув з себе машкару, під якою ховавсь і потихеньку творив антирадянську
роботу. Я вірив у стихію народного повстання. Іншого стану я зовсім не припускав”
[6].
Надмірна ідеалізація загального повстання керувала
його вчинками, в перші місяці збройної боротьби надихала й долала ворога, але
дуже швидко розвіялась – уже після розлучення з отаманом Гризлом Залізняк
відчув: “З кожним днем і кожним повідомленням я переконувався, що грунт, на
який я опирався, був лише в моїй уяві, а не в дійсному житті”[6].
Звичайно, з такими думками чекати
успіху – справа безперспективна. Але так думав не один лише Залізняк. Саме в
цьому й полягає трагедія українського повстанського руху 20-х років.
Ерделівка-Шляхове: протистояння з
більшовицькою владою. Поразка залізняківців.
Загони розійшлись: Гризло – у
Лебединський ліс, Залізняк – на південь, до рідних країв. Це дуже характерна
риса повстанського руху – боронити здебільшого рідні околиці.
Повстанці
повернулись туди, звідки розпочинали свій рух – до Ерделівки, в якій стояв
більшовицький продзагін під командуванням Сорочана. У самому цьому факті може
критися розпач. Як же це так: недавно тут гули дзвони, з усіх сіл і хуторів сходилися
селяни з вилами та сокирами, з принесеними з фронтів першої світової
гвинтівками і шаблюками, тоді ж поставили до влади своїх людей, а тепер знову
правлять чужинці? І так у Коробчиному, так у Янополі, так у Тишківці… В кожному
селі тримати озброєний загін? Здається, тільки в такому випадку українська
стихія відбулася б. На жаль, нація не була іще готова відстояти себе.
Сорочан, до речі, здався Залізнякові без бою і з
усією зброєю, в тому числі з кулеметами, та став найближчим помічником отамана,
хоч самі ерделівські продзагонівці впирались, за що й поплатились. На
той час у Залізняка було 200 піших і 40 кавалеристів. Мобільний і боєздатний
загін. Кавалерією командував Бондаренко.
Потім іще був бій під Шляховою
(нині Новоархангельського району), де повстанців оточив потужний червоний отряд
і завдав відчутної поразки – загинуло три десятки отаманових друзів. А під
Свинаркою (нині село Копанки Маловисківського району), куди Залізняк пішов із
рештками (лишилось лиш 27 кавалеристів, а піхота розбіглася по хатах) фізично
напіврозбитого, морально пригніченого загону, будьонівці їх наздогнали. На
Уманщині було поставлено останню крапку в історії повстанського руху
Залізняка-Коваленка.
6. Спроба почати нове життя
У тяжких роздумах про минуле й прийдешнє завершував
свою нетривалу повстанську епопею отаман Залізняк на хуторі під Ерделівкою в
хаті співробітника міліції Леонтія Колісниченка. Так, у тій самій хаті,
де півроку тому пролунав сигнал до повстання. Йому іще в хату до лісника
привели полонених співробітника ЧК й молодого червоноармійця: чекіста
розстріляли, а з червоноармійцем отаман говорив. Про що? Шукав логіки в його
правді? Врешті наказав зав’язати йому очі, вивести з лісу й відпустити. Через
кілька днів той молодик вернувся, не сам – родину лісника розстріляли, а хату
спалили.
Якийсь час отаман без війська
никав по селах (Новоолександрівка, Хмельове, Ерделівка), переховувався у
друзів, які наполягали з початком весни піднімати селян.
“Ганна Гуржос пропонувала
зустрітись із представником петлюрівського генштабу Нестеренком-Орлом, який
тоді знаходився в Новоукраїнці; з ним я брав участь у поваленні гетьманської
реакції у Єлисаветграді, бачився у 1920 році в Кам’янці-Подільському, коли
петлюрівці відступали: за кордон я відмовився йти, бо визнаю лиш відкриту
збройну боротьбу з радянською владою, не приймаю ніякого підпілля. Тому я не
бачив сенсу у зустрічі” – іще одне зізнання з каземату[6].
Не бачачи
перспектив, у березні 1921 року Юхим Коваленко вирішив покинути рідні краї і
пішки рушив на далеку Жмеринку, де жила знайома з часів української влади 1918
року Клавдія Житкевич. Про це знала одна отаманова мати Меланія Степанівна, яка
мешкала у Хмельовому.
На Поділлі для
нього почалось нове життя. Найперше він змінив прізвище на Юхименка Мефодія
Гавриловича, двоюрідного по матері брата, який загинув на фронтах першої
світової у 1916 році – в тодішній колотнечі, коли й життя мало що важило, не те
що папірець із печаткою, це не становило проблеми. І віддався мирному життю. “В
радянській праці я шукав забуття й виправдання минулого”, – скаже він слідчим
про той період. Вчителював у Чернятині Жмеринського повіту, завідував волосною
наросвітою у Межирові, восени 1922-го переїхав у м.Бар (уже не сам, з дружиною
Клавдією), завідував управлінням міськвиконкому, у січні 1925 році був тяжко
поранений з обрізу кулею навиліт у спину за активні заходи ліквідації
неписьменності, вісім місяців заліковував рану, в 1926-ому перебрався в
містечко Муровані Курилівці, де завідував сільськогосподарською профшколою, на
з’їзді районної ради був обраний членом президії райвиконкому, делегатом на
окружний з’їзд рад…
7.Арешт колишнього
повстанця.
Він міг би
принести багато користі Україні. Він ще був зовсім молодий. Проте прагнення
реалізувати себе в радянській дійсності репресивні органи розцінили як
намагання замаскуватись і затоптати колишні свої сліди. 19 грудня 1928 року
Юхименко Мефодій Гаврилович (він же Коваленко Юхим Іванович, він же отаман
Залізняк) був заарештований Могилів-Подільським райвідділом ДПУ, і етапом
доставлений у Зінов’євськ (нині Кіровоград).
Слідство
тривало півроку. Півроку роздумів і осмислення свого короткого життя,
насамперед того куцого відтинку, який мов ляск батога загнав його в холодні й
сирі стіни. Півроку фізичного й морального знущання. Уже після перших днів
перебування у Зінов’євському будинку примусової праці арештант із 7-в одиночної
камери Юхименко-Коваленко просить слідчого Химочку перевести його з бупру до
камери ДПУ: “Північний вітер вільно гуляє по камері: від протягу гасне лампа, а
парова пічка й сама не дума нагрітись, не те що нагріти камеру…”, “Дві доби я з
себе нічого не скидаю, а холод трусить мене, як лихоманка; постелі немає,
кинуті дві дошки на ліжко для того, щоб тільки формально вважати, що це ліжко,
користуватись яким – мука”[6].
На його листи
ніхто не відповідав. Через два місяці, в лютому 1929 року ув’язнений розпачливо
запитує того ж Химочку: “Я замерзаю. І вдень і вночі мене мучить холод і не дає
спочинку. Невже для радянського слідства та законности тільки такими умовами
можна досягнути бажаних результатів?”
Мучили й
морально. Насамперед тим, що не викликали на допити. “Коли мене заарештували, я
тільки спішив скоріше признатися у своєму контрреволюційному злочині, бо в
зізнанні знаходжу полегкість”. Про прагнення висповідатись звинувачуваний
буквально благає своїх мучителів: “Чого ж мені тут чекати? Смерти? Але ж ви
запевняли словом комуніста, що моєму життю не загрожує небезпека – чи можна ж
Вашому слову вірити?..” Нуль реакції. Тоді він береться сам викласти на папері
думки, які його мучать, не дають спокою. Каліграфічним вчительським почерком,
бездоганною граматичною вправністю привертають увагу ці листи. Вони стали його
сповіддю перед стратою.
8. Війна людей їсть, а кров′ю
запиває…
Останню крапку
у біографії отамана Юхима Коваленка було поставлено під час слідства у справі
повстання. До уваги брали свідчення учорашніх ворогів підсудного. Вони малювали
жорстокі картини протистояння. Не дивно, адже війна потребувала смертей і
крові:
“В Янополі
(нині Березівка Маловисківського району) банда Залізняка грабувала,
арештовувала, розстрілювала радянських працівників: Жабукрицького за те, що
виступав проти духовенства, невідомого червоноармійця, якого піймали в селі…”
“Після виступу з Янополя банда
продовжувала бої з червоними частинами, останні несли великі втрати. Отримавши
звістку, що в Ерделівку прибув радянський загін, Залізняк пішов у наступ,
захопив село, розбив червоних – 20 осіб убито, 15 полонено. Полонених та
представників місцевої влади було прив’язано до хвостів коней, виволочено за
село і розстріляно. На тілі червоноармійців вирізали серп і молот, зірки й
слово “комуніст”…”
“У Тишківці
Сорочан радянських військ не зустрів, розгромив ревком і вбив голову (прізвища
не встановлено)”
“У Коробчиному
Залізняк розгромив ревком і розстріляв голову Громова, там же захопили
начальника волосної міліції (прізвище невідоме), якого Залізняк наказав
розстріляти…”
“В один із
нальотів банди на Хмельове захоплено голову волосного ревкому комуніста
Нетребу: із ревкому на вулицю винесли всі папери, підпалили і в вогонь кинули
порубаного Нетребу…”
“Бандити
розпорювали животи пійманим продагентам, наповнювали їх зерном і вирізали на
тілі слова “продразверстка выполнена”…”
“Здійснено
наліт на Петроострів: розгромлено волревком, розстріляно продагента (прізвище
невідоме) і військкомісара комуніста Живана…”[6].
ВИСНОВКИ
Доба була
жорстокою. Класова ненависть, яку розпалили більшовики, мимоволі переходила і в
ненависть міжнаціональну: читач, певне, звернув увагу на ремарки у свідченнях –
прізвище не встановлено, прізвище невідоме; бо ніхто з місцевих жителів і не
встиг запам’ятати прізвища окупантів, яких ставили в українських селах керувати
ревкомами і проводити викачування хліба в селян: росіяни, євреї, латиші,
китайці при допомозі українців, контужених ідеєю “загірної комуни”, брались
порядкувати на українській землі – селянин не витримував наруги, хапався
обрізувати принесену з першої світової гвинтівку… Тому зважувати сьогодні, хто
більше пролив крові – справа безперспективна і непотрібна. Але те, що власну
кров проливав, а чужу пускав український селянин, обороняючи рідну землю – це
його найпростіше й найвище виправдання перед сучасниками і нащадками. Пора
нарешті це усвідомити. На жаль, навіть в незалежній державі українська влада
іще до такого усвідомлення не доросла – повстанського отамана Залізняка досі не
реабілітовано. Саме через те смертельне протистояння. Хоча іншим учасникам
братовбивчої війни, котовським, фрунзам, буденним, які утверджували окупаційний
тоталітарний режим – поставлені пам’ятники…
Список літератури та
використаних джерел
Бондар В.В.Визнавав лиш відкриту збройну боротьбу.//
Незборима нація.-2006.-№2.- с.7-8.
Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. -К., 1987.
-С.47;
Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы //
Украина в 1917-1921 гг. - К., 1991.
Голованова О.В. Злинка: від витоків до сьогодення.
-Кіровоград, 2013. ст.41-44.
Горліс-Горський Ю.Холодний Яр. Восьме видання виправлене і
доповнене. Київ-Львів-Дрогобич. «Відродження».2006.
Державний архів Кіровоградської області ─ ДАКО, ф.5907,
с.14182
Дмитренко-Думич Ю.М. Український вузол.
Художньо-публіцистичний роман-мозаїка.В10-ти томах - Видавництво «Кременчук»,2001.
Дмитренко-Думич Ю.М. Український вузол.
Художньо-публіцистичний роман-мозаїка.Т.7:Повстанські вихори. -Видавництво
«Кременчук», 2001. ст.904
Історія міст і сіл Української РСР В 26 т.Кіровоградська
область / АН УРСР.Ін-т історії, Голов.редкол.:П.Т.Тронько (голова) та ін.-
1972.‾816 с.
Кіровоградщина. Історія рідного краю. Навчальний посібник
для загальноосвітніх навчальних закладів Кіровоградської області. Науковий
редактор І.А.Козир.- Кіровоград.:«Імекс -ЛТД».2012.
Шевченко Т.Г Кобзар / ─К.:Дніпро,1987.─ 639.
Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33
біографії.-К.:Правда Ярославичів, 1998.
Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії
України. -К., 1993. -С. 172.
Лист Шаркиса В.І. Дульському Д.І. 30.01.1968.- Особистий
архів Шевченко З.Ф.
Лист Тертичного В.Д.
Шевченко З.Ф. 02.07.2002.- Особистий архів Шевченко З.Ф.
Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг.
Кіровоградська область. Книга третя. МПП «Антураж».Київ-Кіровоград.2005.
Спогади жителя С.Хмельового Човпана Г.Л. Записав Рудяк І.І.
1966рік.-Особистий архів Шевченко З.Ф.
Спогади Іщенка С.Г. «Краткие даные об истории м.Хмелевого в
революционный период.1918-1922».23.ІV.1966.-Особистий архів Шевченко З.Ф.
Супруненко Н.М. Очерки истории гражданской войны и
иностранной военной интервенции на Украине. -М., 1966. -С.214, 219.
Шкляр В. Чорний ворон. – Київ:Ярославів Вал, 2009.
Немає коментарів:
Дописати коментар